Розділ 5. Проект “Нитка Аріадни”.

Ранок Мирослави Горошко починався не з лагідних променів сонця, а з холодного синюватого сяйва термінала, який вона незмінно клала поруч із подушкою. Коли о п’ятій тридцять спрацював будильник, вона не розплющила очей, а лише звично намацала окуляри на тумбочці. Без них навколишній світ залишався розмитою плямою, де не було місця для чітких розрахунків.

Вона піднялася, відчуваючи знайому важкість у спині. Мирослава була невисокою, трохи пухкою — наслідок багаторічної сидячої роботи та повної байдужості до корпоративних стандартів краси «Зеніту». Її русяве волосся, яке вона сама називала «мишачим», зазвичай перетворювалося на тугий хвостик, що стирчав на потилиці, наче антена.

На кухні крихітної квартири-студії на Двадцятому Ярусі забурчала кавоварка. Поки темна рідина наповнювала горнятко, дівчина вже стояла біля вікна, притулившись лобом до прохолодного скла. Десь далеко вгорі виблискувала Вежа Моноліт — там на неї чекав сенс усього її життя, «Струна Аріадни».

Вона пила каву поспіхом, обпікаючи язик, бо права рука вже нестримно гортала на планшеті останні звіти з лабораторії. «Об’єкт: Субаттарний резонанс. Похибка стабілізації в зоні Пустки зросла до 0.008%... Енергозатрати критичні... Стелла вимагає спростити алгоритм для презентації...»

— Спростити? — пробурмотіла Мирослава, ковтаючи гіркий напій. — Вона хоче спростити закони фізики лише тому, щоб вони пасували до її обмеженого інтелекту?

Дівчина швидко натягнула безформний светр оливкового кольору та потерті джинси. Дзеркало в коридорі спробувало було підморгнути їй інтелектуальним підсвічуванням, пропонуючи варіанти макіяжу, але Мирослава лише відмахнулася. Її не цікавило, як вона виглядає. Її цікавило, чому часовий дрейф у четвертому секторі ніяк не піддається лінійному рівнянню.

Шлях до Ярусу «Зеніт» займав сорок хвилин у переповненому вагоні маглева. Поки навколо неї пасажири в яскравих костюмах обговорювали курси акцій чи нові віртуальні курорти, Мирослава перебувала повністю всередині себе. Вона малювала вектори прямо на запотілому склі вагона. Дівчина була «невидимкою». Люди оминали її поглядом, наче порожнє місце. І Горошко це навіть подобалося — у тіні було значно зручніше спостерігати за Всесвітом.

Маглев мчав крізь прозорі тунелі, що з’єднували яруси, і на мить поїзд вирвався на відкритий простір, відкриваючи панораму, від якої перехоплювало подих у всіх, крім Мирослави. Прямо за курсом височіла вежа «Тенет» — Моноліт, що прошивав хмари, наче голка бога. Це була не просто будівля, а втілена амбіція Сайруса Валленберга: дзеркальна споруда зі змінного титанового скла, яка вранці відбивала сонце так яскраво, що Нижній Ярус здавався випаленим. Для всього світу цей хмарочос був символом прогресу, але для Мирослави він нагадував гігантський холодний обеліск, зведений на кістках тих, хто не вписався в нещадну економіку космосу.

Коли поїзд плавно загальмував у герметичному доці «Зеніту», Мирослава вийшла на перон, мимоволі втягнувши голову в плечі. Стерильна білизна платформи сліпила очі. Тут навіть повітря здавалося іншим — очищеним, ароматизованим дорогим синтетичним озоном, який мав навіювати спокій, але в дівчини викликав лише бажання чхати.

Шлях до її департаменту пролягав крізь атріум, де в повітрі зависли величні голограми Стелли. Цифрова копія доньки шефа заввишки в десять метрів лагідно посміхалася кожному, обіцяючи «безпеку, достаток та вічність». Мирослава пройшла прямо крізь прозору ногу голограми — метафора, яка повторювалася щоранку. Перед входом у Департамент візуалізації та стратегічного маркетингу її чекав біометричний сканер.

— Об'єкт 402-Горошко. Рівень доступу: Обмежений. Технічний персонал, — байдужим жіночим голосом вимовила система.

Двері з шипінням роз’їхалися, і Мирослава опинилася на «Фабриці макіяжу». Тут контраст сягав свого апогею. Спільний хол виглядав як макет раю: м’які дивани з екошкіри, стіни-акваріуми з неоновими рибками, які насправді були датчиками настрою персоналу, і всюди — плазмові панелі з графіками прибутків, що стрімко летіли вгору.

Але варто було дівчині пройти вглиб, за декоративну перегородку з живого моху, як розкіш миттєво закінчувалася. Її робоче місце було втиснуте між серверною шафою та коморою для дрібного обладнання. Тут не було панорамних вікон, лише тьмяне світло трьох моніторів та постійний гул систем охолодження. На столі, серед заплутаних дротів та роздруківок із триповерховими рівняннями, лежала забута кимось із піарників брошура. На обкладинці Стелла на фоні «Нитки Аріадни» тримала за руку дитину. Гасло було коротким: «Ми робимо неможливе красивим».

Мирослава відсунула глянцевий папір убік, звільняючи місце для планшета.

 — Ви робите його красивим, — прошепотіла вона, вдягаючи окуляри й активуючи термінал. — А я роблю його можливим.

Вона ввела пароль, і синє світло матриці відбилося в її зіницях. Світ ілюзій залишився за дверима. Починалася реальність, виткана з болю, помилок і надії, яку ніхто, крім неї, не хотів помічати.

Офіційно її місце праці в Департаменті візуалізації та маркетингу називалося «Лабораторією прикладних розрахунків», але в кулуарах «Тенет» його охрестили інакше. Саме тут небезпечні наукові відкриття пакували в блискучу обгортку для продажу. Мирослава була серцем цього місця — вона створювала реальність. Стелла ж була його «фасадом» — вона моделювала ілюзію успіху. Стіни лабораторії були завішані не кресленнями, а рендерами майбутніх рекламних кампаній. Поки Мирослава в кутку намагалася приборкати нестабільність субаттарного мосту, на центральних екранах крутилися ролики, де щасливі сім'ї колоністів летіли крізь Пустку, яка на відео виглядала не як смертельне ніщо, а як лагідне зоряне сяйво.

Коли дівчина зайшла всередину, Стелла вже була там. Вона сиділа на краєчку столу Мирослави, гортаючи той самий звіт, який Горошко вивчала вранці. Стелла не просто була красивою — вона була статистично бездоганною. Як єдина донька Сайруса Валленберга, вона стала головним інвестиційним проєктом свого батька. Її зовнішність не була дарунком природи — це був результат роботи найкращих біоінженерів корпорації. Золотисте волосся ніколи не тьмяніло завдяки вживленим нанофібрам, а шкіра кольору слонової кістки залишалася ідеально гладкою завдяки мільярдам наноботів. Вона була модельно високою, з рисами обличчя, які здавалися викарбуваними з античного мармуру.