Розділ 4. Протокол несумісності

Двері капсули розчинилися з тихим, майже принизливим для звичайного смертного звуком — наче зітхнула сама розкіш. Максим вийшов у приймальню, яка більше нагадувала зал очікування для богів: стіни з матового чорного обсидіану, під ногами — м’яке силове поле замість килима, а в повітрі зависли живі голограми зірок, що повільно згорали й народжувалися знову.

За велетенським столом, витесаним із цільного шматка місячного каменю, сидів Сайрус Валленберг, голова Департаменту стратегічних досліджень. Це була людина-функція. Його обличчя, бездоганно згладжене косметичною хірургією, скидалося на порцелянову маску, а сірі очі світилися холодним, розрахунковим блиском квантового процесора. Почуття гумору в цьому кабінеті, очевидно, було заборонене корпоративним статутом.

Валленберг навіть не підвів голови, поки Максим вальяжною ходою перетинав залу. Лише коли пілот зупинився перед столом, куратор згорнув голографічний звіт.

— Об’єкт Височенко, — голос Валленберга був сухим, як пісок на Марсі. — Ви тут, бо ваш профіль відповідає нашим... очікуванням. Нам потрібен пілот, який не ставить запитань, не має родини, за якою варто сумувати, і володіє достатньою безрозсудністю, щоб увійти в зону «Помилки 404». Ваше завдання: доставити наукову групу та обладнання на «Цитадель-0», забезпечити стабілізацію квантового зразка і повернути його в цей сектор. Ризики — абсолютні. Шанси на успіх — прийнятні.

Валленберг замовк, втупившись у Максима некліпаючим поглядом, очікуючи на смиренну згоду або бодай ознаку страху.

— Опа, шановний, а шо за секретность вселенського масштабу? — Максим зухвало примружився. — Ти мені конкретно намалюй роботу, людською мовою. А то «піди туда — не знати куда, принеси то — не знати шо».

Обличчя Валленберга застигло. Ліва брова — єдина частина його фізіономії, що зберегла здатність до міміки — ледь помітно смикнулася вгору. У тиші кабінету пульсувало лише ледь вловиме гудіння систем життєзабезпечення. Сайрус повільно склав пальці «будиночком», і кінчики його ідеально наманікюрених нігтів торкнулися матової поверхні столу.

— Деталі польоту, координати та кінцева мета місії є державною таємницею особливого рангу. Ви отримаєте їх лише після входу в гіперпростір. Ваше завдання просте: бути інструментом. Надійним, бездушним інструментом, який доставить вантаж із точки А в точку Б, не ставлячи питань про мораль чи безпеку екіпажу.

Максим повільно витягнув із кишені жуйку, розгорнув її і закинув у рот, не зводячи очей із порцелянового обличчя шефа. Він згадав панораму за вікном, золоті фонтани і непристойну розкіш Ярусу «Зеніт».

— Чуєш, шеф... — Максим нахилився над столом, обпершись кулаками об місячний камінь. — Я от поки їхав у вашому скляному ліфті, трохи почитав той папірець, шо ви мені прислали. Красиві цифри, не спорю. Але в мене є одне питання.

— Слухаю вас.

— Там у сумі контракту, певно, опечатка, — пілот нахабно посміхнувся, демонструючи бездоганно білі зуби. — Нолик у кінці десь загубився. Або й два. Бо за ті копійки, шо ви там намалювали, я навіть двигун на своєму «Скорпіоні» прогрівать не буду. Ви ж тут на всякі наукові фінтіклюшки і фонтани, шо течуть вгору, грошей не жалієте? А на мені рішили зекономить? Дорога до Пустки — то не шосе на Бориспіль, туди півжиття летіти.

У кабінеті запала така тиша, що стало чути вібрацію силового поля за вікном. Валленберг повільно склав руки в замок.

— Ви переоцінюєте свою унікальність, Височенко. У нас є черга з пілотів...

— Нє, не смішіть мої тапочки, — перебив його Максим, розвалившись у кріслі, яке миттєво набуло форми його тіла. — Черга у вас із тих, хто літає по маяках і п’є синтетичне пиво. А тих, хто зможе вийти цілим із гіперстрибка і не перетворитися на прозоре желе, у вас лише двоє — я і ще один хлопець, який зараз сидить у тюрмі на Церері. То як, будем торгуватися чи мені йти назад до ліфта, поки я не натрусив вам тут пилу з Нижніх Рівнів на ваш чистий ковролін?

На скроні Валленберга сіпнулася жилка. Корпоративний щур зрозумів: пілот бачив розкіш «Зеніту» і прорахував глибину кишень «Тенет». Голова департаменту повільно підвівся. Його рухи були вивіреними, позбавленими людської хаотичності — так рухається механізм, що не знає втоми. Він підійшов до панорамного вікна.

— Ви дуже спостережливі, Височенко, — тихо промовив він, не обертаючись. — Ми дійсно не рахуємо гроші, коли йдеться про виживання виду. Або про контроль над ним. Проте ми дуже не любимо, коли нас тримають за горло люди, чия єдина цінність — вміння вчасно натиснути на гашетку.

Валленберг розвернувся. У його погляді тепер був не просто холод, а повна байдужість до Максима як до живої істоти.

— Ми подвоїмо гонорар, — він зробив паузу, спостерігаючи за реакцією пілота, — але не тому, що ви цього варті. А тому, що час дорожчий за кредити. Проте за цю суму ми забираємо ваше право на помилку. На борту «Скорпіона» ви більше не господар.

— Нічого собі... — Максим підняв брову, закинувши ногу на ногу. — А хто ж там буде господар? Посадите мені в кабіну одного з цих ваших «білих комірців», шоб він мені цитував статут під час стрибка?

— Зараз побачите, Височенко. Це буде дуже вдале рішення.

Валленберг торкнувся сенсорної панелі. За спиною Максима частина обсидіанової стіни беззвучно від’їхала вбік, оголюючи нішу, залиту холодним білим світлом. Звідти, ритмічно випускаючи пару від кріо-охолодження, виїхала сталева платформа. На ній, застиглий у бездоганній вертикалі, стояв андроїд останнього покоління. Його корпус із матового сріблястого сплаву не давав бліків, а обличчя, хоч і мало людські риси, здавалося викарбуваним із чистої логіки. На грудях тьмяно світилося гравірування: Г.Р.Ц.К.О. серія 0419.

Максим повільно підвівся, обходячи залізяку навколо, наче придивлявся до хижака в клітці.

— І шо це за чудо техніки? — він сплюнув жуйку в декоративну урну, яка миттєво анігілювала сміття. — Ви хочете підсадити мені на борт оцю консервну банку? Шоб воно мені під руку умнічало і записувало, як я матюкаюсь на старті?