Розділ 2. Точка невідворотності.

Коли низький, вібруючий гул компенсаторів нарешті вщух, поступившись місцем різкому шипінню пневматики стикувального вузла, Олена відчула дивний, майже забутий підйом першовідкривача.Гул компенсаторів стих, поступившись шипінню пневматики — «Цитадель-0» зімкнула свої сталеві обійми навколо лайнера «Транс-Омега», наче хижак, що нарешті дочекався здобичі.

Олена підвелася, автоматично розправляючи комір робочого комбінезона. Її пальці злегка тремтіли — не від страху, а від незвичної легкості буття: штучна гравітація станції, налаштована на щадні 0.8 земної, створювала ілюзію, ніби разом із вагою тіла вона скинула й тягар прожитих років. У свої шістдесят вісім, у світі, де старість була лише перемогою біохімії над часом, вона знову почувалася молодою і спраглою нових таємниць та їх розгадок.

В її багажі, окрім змінного одягу, лежали сотні зашифрованих планів — амбітні проєкти з регенерації біосистем у середовищах, що заперечують саму ідею життя. Психологи корпорації «Тенета» майстерно виплекали в ній цю іскру: — Олено, попередня група заклала лише фундамент, — м’яко переконували вони на фінальній співбесіді. — Їм бракувало вашого унікального досвіду в кристалічній біології. Ви — той останній елемент пазла, який перетворить мертву Омегу на квітучий форпост людства.

Вона вірила. Їй відчайдушно хотілося вірити, що на схилі віку її знання нарешті послужать чомусь величнішому, ніж нескінченне латання дірок у банківських рахунках її чоловіка-гульвіси.

Шлюз розчинився з важким зітханням. На Олену хлинуло повітря, яке пахло озоном, розпеченою електронікою та чимось солодкувато-нудотним — запахом штучних поживних сумішей, що роками циркулювали в замкнених легенях станції. Виходячи на платформу, вона очікувала побачити гучну наукову базу, почути передзвін інструментів та голоси колег. Натомість її зустріла стерильна, майже цвинтарна тиша.

Стіни «Цитаделі» були викувані з тієї самої дзеркальної сталі, яка не відбивала світло, а наче викривляла його. У цих холодних поверхнях Олена побачила власне відображення — витягнуте, бліде, схоже на безтілесний привид, що блукає лабіринтом майбутнього.

— Доктор Вербицька? Вітаю. Я начальник Сектору Безпеки. До неї підійшов чоловік із обличчям, що більше нагадувало нерухому маску андроїда. Очі його були порожніми, як обрій Пустки. — Ваша лабораторія готова. Прошу не звертати уваги на можливі галюцинації чи звукові аномалії. Це побічний ефект місцевого викривлення поля. Ваші попередники залишили інструкції... хоча більшість їхніх записів було безповоротно пошкоджено під час останньої планової ротації.

— Планової ротації? — Олена ледь помітно нахмурилась, відчувши перший холодний протяг тривоги. — Мені повідомили, що група доктора Вайна переведена в Сектор Гамма для відпочинку. Я розраховувала на особисту консультацію з їхнім провідним біологом.

Офіцер на мить затримав погляд на її обличчі. В глибині його зіниць на частку секунди промайнуло щось схоже на задавлене, крижане співчуття, але воно згасло швидше, ніж Олена встигла його розпізнати. — Вони... поза зоною зв’язку. Пустка диктує власні правила логістики, докторе. Ходімо, я покажу ваш сектор.

Її вели довгими, закрученими коридорами, що нагадували нутрощі гігантської механічної змії. Олена помічала деталі, які не вписувалися в ідеальний репортаж корпорації: глибокі подряпини на сталі, які поспіхом намагалися зашліфувати, заварені наглухо двері в деяких переходах, відсутність будь-яких привітань від персоналу. Люди, що проходили повз, нагадували тіні; вони рухалися беззвучно, не відриваючи очей від планшетів, наче боялися побачити у дзеркальних стінах те саме, що й вона — власну несуттєвість.

Її лабораторія була розташована в самому низу, на нижньому рівні біля «фундаменту» реальності. Коли важкі герметичні двері за нею зачинилися, Олена нарешті залишилася наодинці з планетою.

Вона підійшла до оглядового вікна. Там, за броньованим склом, простягалася Помилка 404 — безмежна сіра гладь, де Пустка повільно пережовувала залишки світла. Але в ту хвилину Безодня не здалася їй ворожою. Навпаки, вона виглядала як велетенське чисте полотно, що чекає на перший мазок майстра. — Ми це виправимо, — тихо прошепотіла вона, розкладаючи на столі свої цифрові мікроскопи. — Ми змусимо цей світ заговорити мовою життя.

Каюта Олени була крихітною: ліжко, вмонтоване в стіну, невеликий стіл і порожній термінал. Знявши свій нагрудний знак корпорації «Тенета», вона поклала його на стіл і притулилася лобом до круглого ілюмінатора. Там, далеко внизу, помаранчеві піски здригалися від чергової гравітаційної судоми.

Олена відсторонилася від ілюмінатора й повільно подивилася на свої руки. На Землі вони завжди здавалися їй заплямованими: чорнилом нескінченних звітів, цифровим пилом неоплачених рахунків чоловіка та невидимою кров’ю, яку вона символічно проливала щодня, вигризаючи майбутнє для дітей. Тепер ці руки були чистими.

Вона не жаліла себе. Навпаки, Олена відчула, як важкий, іржавий ланцюг, що десятиліттями прив’язував її до ролі «дружини», «матері» та «боржника», нарешті луснув. Там, за мільярди світлових років, залишилася жінка-функція, жінка-банкомат. Тут, на самому краї Небуття, вона нарешті стала просто одиницею свідомості. Чистою величиною.

— Ну от і все, — прошепотіла вона. Її голос у тиші каюти здався їй незвично глибоким, позбавленим звичної втоми. — Жодного «повинна». Жодного «треба».

Вона відчула неймовірну легкість, наче сама Пустка, виправдовуючи свою назву, висмоктала з її пам’яті імена тих, хто її зрадив, залишивши натомість лише стерильний спокій. Баласт минулого не просто зник — він розчинився в титанічних масштабах Омеги. Це було відчуття абсолютної, майже лякаючої свободи.І тоді вона вперше це відчула. Це не був звук і не був тиск. Це було ніжне, майже невідчутне лоскотання в самій основі черепа. Наче хтось дуже далекий, безкінечно самотній і дуже давній нарешті згадав її ім'я.

Та професійний розум біолога, натренований десятиліттями лабораторних спостережень, не дав їй повністю розчинитися в емоціях. Лоскотання в основі черепа не зникало. Як вчена, Олена знала: мозок не генерує такі чіткі нейронні відгуки без зовнішнього подразника. Це не була сенсорна деривація — вона занадто мало часу провела на станції. Це не був ультразвук чи магнітне коливання приладів.