Розділ 3. Нехай почнеться хаос.

Для Максима Височенка не існувало такого явища, як «звичайний день». Були лише перерви між тим, як він витискав із життя всі соки, і тим, як життя намагалося витиснути їх із нього.

Йому щойно виповнилося тридцять два. Той самий вік, коли чоловіча врода вже позбулася юнацької м’якості, перетворившись на гостру, небезпечну зброю. Зростом під метр дев'яносто, широкоплечий, із рельєфними м’язами, які не були результатом дорогих біоімплантів — а наслідком повсякденної роботи з великими вантажами в умовах скаженої гравітації.

Його шкіра мала золотаву засмагу штучних сонць дальніх станцій, а обличчя… обличчя Максима було його головним капіталом. Синяво-чорне волосся завжди трохи розпатлане, як після хорошої бійки, і гарно контрастувало з високими скулами, що на сонці здавалися бронзовими. Широкий лоб постійно виглядав трохи насупленим, наче він завжди в роздумах. Під густими чорними бровами блищали очі кольору темного бурштину — азартом і легким нахабством, немов він завжди на крок попереду світу. Шрам над бровою додавав брутальності, а легка щетина на щелепі робила його обличчя суворим і водночас привабливим — таким, що неможливо забути.

Його погляд світився, як тремтлива іскра: він міг одночасно оцінювати, спокушати і залякувати. Кутки губ іноді піднімалися у тихій, самовпевненій усмішці, яка обіцяла пригоди і проблеми одночасно. Коли він рухав щелепою або нахмурював лоб, здавалося, що обличчя саме розповідає історію — історію про людину, яка ніколи ні в кого не просила дозволу, і яка брала від життя все сама.

Він знав, що до чорта вродливий. Знав це з того самого моменту, як вперше підморгнув дочці губернатора на космодромі під Житомиром, і вона ледь не забула, як дихати. Відтоді він «колекціонував» жінок так само легко, як і штрафи за перевищення швидкості. Максим був холодним мерзотником із тілом ангела, і ця роль його цілком влаштовувала.

Відпочинок після чергового вдалого контракту Максим проводив у своєму стилі — у президентському люксі орбітального готелю «Едем». Він лежав на величезному ліжку, закинувши руки за голову й дивлячись, як за панорамним склом повільно пропливають крижані кільця Сатурна.

На ньому були лише вільні штани від льотного комбінезона, що низько сиділи на стегнах. На бронзових грудях виднілося старе татуювання — розірваний ланцюг, символ його фанатичної відданості власній свободі.

— Та глянь, шо за жизня… — ліниво протягнув він, витягуючи з рота жуйку й приліплюючи її до дорогого скляного столика. — Гроші є, слава є, баби — повна черга звідси до Марса. А скучно так, шо аж щелепу зводить.

Він підвівся, підійшов до бару й плеснув собі в склянку справжнього, непристойно дорогого віскі. Максим глянув на власне відображення. Нахабна посмішка, шрам над бровою, що лише додавав брутальності, і погляд людини, яка ніколи ні в кого не просила дозволу. Він був вільним пілотом, одинаком, який звик, що на його кораблі «Скорпіон» є тільки один закон — його слово.

Раптом термінал на столі коротко й вимогливо писнув. Максим нахмурився і почав вдивлятися в текст — чи не чергове повідомлення там від «колишньої».

Але це було щось інше. Максим відкрив екран і пробігся очима по месенджу. Це був зашифрований канал корпорації «Тенета».

— Опача… — Максим підійшов до екрана, граючи м'язами спини. — Кого це там принесло на ніч ?

На екрані з’явився сухий текст із печаткою найвищого рівня секретності. Корпорація “Тенета” пропонувала йому контракт, сума якого змусила навіть Максима на мить затамувати подих: вісім річних доходів за один рейс.

Але було дві умови: політ на секретний об'єкт “Омега х0412”  мав бути в строгій секретності і без зайвих питань. І ще одна, яка змусила його скривитися:

«Обов’язковий супровід бортового андроїда серії Г.Р.Ц.К.О. для контролю навігації та безпеки зразків».

Максим сплюнув на ідеально чисту підлогу.

— Та ви там шо, зовсім перегрілися? — звернувся він до порожнього екрана. — Якусь залізяку мені на борт підсадить хочете? Шоб воно мені на мозги капало? Височенко досяг таких висот виключно тому, що літав сам. Без пособніків.

Він знову глянув на цифру гонорару. Гроші пахли свободою — такою, про яку він навіть не мріяв. Можна було б купити власну станцію і більше ніколи не бачити мордяк тих корпоративних щурів, від яких його вже давно вивертало.

— Ладно, — Максим хижо посміхнувся, допиваючи віскі одним ковтком. — Хочете шоу — буде вам шоу. Подивимося, яка залізяка витримає мій «Скорпіон».

Він натиснув кнопку «Прийняти», ще не знаючи, що цей підпис стане початком кінця його звичного світу.

Максим підморгнув своєму відображенню в дзеркалі.

— Ну шо, красунчик, полетіли здаваться в плєн до «Тенет». Омега жде. А нас ждуть бабки.

Максим відштовхнувся від підвіконня, задоволено хруснувши суглобами. Угода була підписана, а отже, час закінчувати з цим стерильним раєм готелю «Едем».

Він збирався швидко — звички пілота-найманця не передбачали зайвого мотлоху.

Максим закинув у потерту шкіряну сумку запасний блок живлення, кілька обойм до лазера та стару, вицвілу бандану, яка пройшла з ним не одну піщану бурю на Марсі.

Одягнувши чорну майку, що обтискала його торс, як друга шкіра, він накинув зверху важку куртку пілота з коміром-стійкою. Наостанок Максим глянув у дзеркало, коротко кивнув своєму відображенню і, не озираючись, вийшов з номера.

Він не користувався загальними ліфтами. Максим любив технічні пандуси, де пахло мастилом і справжнім залізом.

Через десять хвилин він уже був на підземному рівні парковки, де серед рядів однотипних глянцевих глайдерів чекав його звір. Це був гравібайк моделі «Чорний Махаон», але від оригіналу там залишилася хіба що назва.

Максим перезібрав його власноруч: матовий чорний корпус зі слідами від мікрометеоритів, відкриті сплетіння мідних дротів та форсований антигравітаційний двигун, що нагадував турбіну винищувача.

Байк не мав коліс — він висів над бетоном на висоті пів метра, ледь помітно тремтячи від надлишку потужності. Його фари світилися хижим червоним, а ззаду виднілися дві масивні вихлопні труби, які викидали перегріте повітря.