РОЗДІЛ 1. Порожнеча.

   Космічний лайнер «Транс-Омега» здригнувся, виходячи з гіперпростору.
Олена навіть не поворухнулася.

   Вона продовжувала дивитися у вузький ілюмінатор каюти, де звична мозаїка зірок раптово змінилася чимось… іншим.

   Їй було шістдесят вісім. У дзеркалі на неї дивилася жінка з передчасно сивим пасмом біля скроні та очима, які бачили надто багато розчарувань. Колись вона була провідним біологом і мріяла про розквіт життя під марсіанськими куполами. Та реальність виявилася прозаїчнішою: нескінченні зміни, звіти, спроби виплатити борги чоловіка-гульвіси, який витрачав її важко зароблені кредити швидше, ніж вона встигала їх отримувати.

   А діти…
   Олена заплющила очі, згадуючи їхні холодні погляди. Вони виросли в достатку, який вона буквально вигризала зубами, але так і не пробачили їй того, що її ніколи не було поруч у свята.

— Ви там не потрібні, Олено, — м’яко шепотів психолог корпорації «Тенета» під час останньої співбесіди. — Ви віддали їм усе, а вони вимагають ще. Летіть на Омегу. Там такі самі люди. Втомлені. Самотні. Там ваш розум цінуватимуть більше, ніж ваші гроші чи вашу присутність на показових родинних вечерях.

І вона полетіла.
Втекла від болю в місце, де навіть самі закони болю могли бути іншими.

   Олена притиснулася лобом до холодного багатошарового скла ілюмінатора. Чим ближче «Транс-Омега» підходила до межі, тим сильніше спотворювався простір. Космос за бортом більше не нагадував величний оксамит, присипаний діамантовим пилом зірок. Тут він здавався хворим, вицвілим, ніби стару плівку надто довго тримали під палючим світлом.

— Стіна… — видихнула вона.

   Її подих залишив на склі маленьку хмаринку пари.

   Пустка не була чорною. Вона виглядала як нескінченне, застигле марево брудно-сірого кольору, що поглинало світло, час і саму надію. Це не була темрява, в якій можна сховатися. Це було ніщо, яке повільно висмоктувало зі свідомості спогади. Олена відчула дивний резонанс у грудях: її власна внутрішня порожнеча, так ретельно вибудувана після зради чоловіка й холоду дітей, нарешті знайшла своє відображення у Всесвіті.

   За пів століття корпорація «Тенета» зробила неможливе — колонізувала абсурд. Омега х0412, яку перші дослідники тремтячими губами називали «Помилкою 404», ніби намагаючись дрібним цифровим жартом приборкати первісний жах, поступово обросла металом, склом і холодним світлом. Людство обжило цю пухлину на тілі Всесвіту, прошило її титановими коридорами й накрило куполами, за якими пульсувала порожнеча.

   Перші експедиції виживали в тісних десантних капсулах, що вгризалися в реальність, мов мушлі в скелю під час шторму. Та вже у 3193 році вчені впевнено крокували просторими залами станції «Цитадель-0». Повітря тут було стерильним, підлога — дзеркально-гладкою, а світло ніколи не тремтіло. Людство навчилося майстерно грати в імітацію, роблячи вигляд, що Омега — лише ще одна точка в довгому списку підкорених світів.

   З орбіти «Цитадель-0» нагадувала розсип сріблястих сузір’їв, застиглих над ртутними пустелями. Станція не оберталася навколо Омеги — вона завмерла над нею в напруженому протистоянні, ніби боялася зайвий раз торкнутися поверхні. Під нею простягалася площина, яка не відбивала небо й не поглинала його. Вона його стирала. Це була тьмяна, безкінечна рівнина, де саме поняття горизонту існувало лише як оптична ілюзія.

   За тонкими стінками шлюзів вирували інформаційні шторми — метафізичні збої, у яких математичні рівняння втрачали сенс, а закони фізики плутали власні змінні. Усередині ж куполів панував тиранічний порядок. Інженери «Тенет» не підкорили Омегу — вони її зафіксували. Вони розставили технологічні «якорі», які стискали реальність навколо станції мертвим хватом, не дозволяючи простору розпастися на білий шум. Лабораторні шпилі здіймалися там, де не було твердої опори. Вогні спалахували там, де життя вважалося математичною помилкою.

   Людство відчуло себе господарем Пустки.

   Але воно помилялося.

Омега х0412 не була завойована. Вона лише терпляче дозволяла людям гратися у своїй пісочниці. Вона спостерігала за ними, мов прадавній хижак за хаотичними рухами комах, чекаючи, поки ті вигадають щось справді цікаве. Щось таке, що змусить саму Безодню розплющити очі.

   Ті, хто затримувався на Омезі надто довго, зрештою усвідомлювали: Пустка — це не просто темрява космосу. Це не чорна прірва між далекими зірками. Це білий шум самого буття. Стіна Абсолютного Небуття.

   Вона простягалася нескінченною пеленою кольору сірого нічого, ледь помітно пульсуючи, ніби за нею дихав хтось невидимий. Стіна не відбивала світло й не поглинала його — фотони просто зникали, торкаючись її поверхні, ніби їх ніколи й не існувало в задумі Творця. Жоден радар, жоден лазер чи сканер не міг пробити цю завісу. Сигнали поверталися порожніми або приносили божевільні показники: від’ємну масу, координати, яких не існувало в жодному з відомих вимірів.

   Здавалося, ніби Всесвіт тут просто… скінчився.
   А Омега була останньою пригорщею каміння на березі океану Неіснування.

   Поруч не сяяло жодної зірки. Натомість станцію пронизувало фонове випромінювання Пустки. Воно не обпалювало миттєво — діяло тихо й підступно. Атоми в людських тілах вибивало з молекулярних ланцюгів, замінюючи їх випадковими частками-привидами з-за Стіни. Люди хворіли на «прозорість»: шкіра ставала напівсвітлою, ніби тіло перетворювалося на скло, а внутрішні органи починали працювати в різних часових ритмах, розриваючи єдиний біологічний годинник.

   Гравітація на Омезі була примхливою. Вона залежала не від маси планети, а від припливів, що приходили з глибин Пустки. В одну мить тіло наливалося свинцем — підлога вдавлювала грудну клітку, а кістки скрипіли, мов віск, який ось-ось втратить форму. У наступну мить гравітація ставала відштовхувальною, і людей жбурляло вгору — до високих куполів, до крихкої межі між штучним киснем і вічною порожнечею.