Частина 14 Примара іншого світу

Якщо ти зустрів ще одного себе на порозі  -
дай йому ложку. А потім дізнайся, скільки ще 
у вас спільного.
- Дін жуючи бекон за столом

📓 Збережено у фрагменті ефіру зламаного ангельського передавача.
Підписано: "Габріель"

Ну от і ти, Вінчестере. Не головний, не другий, цей... альтернативний, просто ще один із вас, що все ще тримається. Ти чомусь не зламався. Я бачив, як тебе втрачали інші. Як твоя власна рука зникала в темряві, бо нікого не було, щоб її тримати. Я чув, як ти сварився сам із собою під зірками, які давно вже згасли, але ти робив вигляд, що це не так. А потім бац: вогонь, сміх запах кориці і котяра, який вибирає, хто свій, ніби старий хранитель цього тишком-райського будиночка.
І ти тремтиш, не віриш, але і не тікаєш. Знаєш, що в цьому найбільше мене вибило? Не Дін, що знову сміється. Не Сем, що говорить "ти не один". Не Кас, що, як завжди, занадто серйозний для всього цього. А те, як ви залишаєте вільне місце, завжди. На випадок, якщо хтось із "нас" знайде дорогу.
Я той, хто жартував, щоб не кричати. Той, хто тікав, поки не стало куди. Але, мабуть, якби мені теж хтось тоді сказав "сядь, пиріг ще не охолов", я б лишився.
Якщо одного дня в цьому домі з’явиться лист із нотками сарказму - це я. А якщо випадково потрапите в інший шар і побачите мене - просто протягніть чашку. І, будь ласка, без ревеневого пирога. Я ж не Кас. І якщо я ще маю хоч якийсь голос, хай летить крізь шари: залишайте вогонь запаленим, комусь він зараз світить. Навіть якщо він ще не знає, що йде саме до нього.
- Габріель. Архангел. Біженець. І, можливо, той, хто нарешті розуміє, чому історії завжди мають кінець, але не завжди забуття.

***

Одного вечора всі знову зібралися за будинком біля вогнища - з пледами, чашками чаю, мисками з обсмаженим сиром, картоплею та жартами про кулінарні подвиги Джона.

Полум’я потріскувало, кіт ліниво розлігся на пледі біля ніг Сема, потягнувся і фиркнув на жука, що пролітав повз. Боббі тихо бурмотів чергову байку, час від часу насуплюючи брови і чухаючи потилицю, ніби намагався згадати, чи був тоді тверезим. Кас сидів з чашкою в руках, у якій замість чаю хтось підлив щось міцніше, і з серйозним виглядом намагався не закашлятися після кожного ковтка. Дін із лукавою усмішкою розповідав історію про те, як одного разу спробував самостійно приготувати м’ясо під час мисливського виїзду і ледь не спалив мотель. Мері закочувала очі, але при цьому ледь стримувала сміх, а Джон із удаваною суворістю поцікавився, чи був у тому мотелі хоча б вогнегасник.

Повітря було насичене ароматами м’яти, кориці, диму, теплого хліба і ще чогось невловимого, але справжнього. Чогось, що нагадувало: вони вдома.

Кас раптово завмер з чашкою, трохи відкинувшись назад, але в наступну мить його тіло ніби напружилось зсередини. Долоня стиснулася навколо кружки, погляд втратив фокус, а спина випросталась, наче в неї вдарив крижаний вітер. Його очі спалахнули тьмяним, сріблястим світлом - як відображення місяця у воді.

Він повільно нахилив голову набік, ніби прислухаючись до чогось далекого. Здавалося, що на мить всі звуки навколо - потріскування полум’я, шелест трави, дихання друзів - зникли.

- Ти щось відчув? - Сем першим помітив зміну в обличчі ангела. Його голос прозвучав насторожено, але без паніки.

Кас не відповів одразу. Він продовжував вдивлятися в темряву саду, де листя ледь тремтіло, немов у передчутті.

- Щось є, - нарешті промовив він, і голос його був нижчим зазвичай. - Воно поруч і наближається.

Не встиг ніхто поставити йому ще хоч одне запитання, як з-за дерев, на межі між світлом багаття й темрявою ночі, почала окреслюватись постать. Але це була не просто поява - вона ніби проривалася крізь саму тканину реальності, шматком чужого виміру, що вдерся в цей вечір. Кроки цієї постаті були невпевненими, ніби ноги не довіряли землі під собою, а тіло давно не було вжите.

З кожним кроком обриси ставали чіткішими, і тиша натягувалася, немов туго стягнутий канат. Той, хто виходив із темряви, був лякаюче знайомим, занадто впізнаваним. Риси обличчя, вигин плечей, хода…

Дін завмер. Його руки, що досі спокійно лежали на колінах, стиснулися в кулаки. Він підвівся занадто різко, аж стілець під ним скрипнув. Його очі не відривалися від силуету, в якому з кожним кроком зростала впевненість.

- Що це… - видихнув він. Слова прозвучали здавлено, майже хрипко. - Це… я?

Він не рушив уперед - ніби сам не вірив власним очам і боявся, що будь-який рух розвіє цей крихкий сон.

- Це не ти, але й водночас ти, - м’яко, майже обережно відповів Кас, не зводячи погляду. - Просто альтернативна версія з шару, який давно почав руйнуватись. Де ти жив… без нас.

Дін ледь помітно похитав головою, ніби намагаючись витрусити зі свідомості наваження, скинути з себе примарне марення. Він кліпнув, ніби сумніваючись у власному зору. Його пальці машинально стислися, суглоби зблідли. Він бачив того, ким міг би стати, якби пішов іншим шляхом. Тим, ким, можливо, став би, якби колись не повернувся назад.

Крок альтернативного Діна був майже непомітним, але він зробив його - ближче до світла багаття, ближче до неминучого.

Удар серця. Другий. Повітря раптово стало густішим, як перед бурею, і в цьому згущеному просторі він видихнув глухо, захрипло:

- Там, де я помирав…

Цей Дін виглядав набагато старшим. Обличчя - втомлене десятиліттями прожитого. Шрами, яких не було у їхнього Діна. Перстень на пальці, куртка потерта, але чиста. І очі - глибокі, мов старі колодязі, в яких оселилася гіркота. Втома не від одного світу, а від багатьох, наче він прожив десятки історій, в кожній з яких втрачав тих, кого любив.

Він підійшов ближче й зупинився на межі світла. На мить здалося, що навіть вогонь багаття затих, ніби й сам затримав подих. Його погляд ковзнув по кожному обличчю: Сем, Кас, Боббі, Мері, Джон. Обличчя, які він звик пам’ятати мертвими, раптом виявилися живими. Надто живими. Надто яскравими, щоб не поранити погляд.