Частина 13 Сімейний спокій будинку на пагорбі

Світ врятували, апокаліпсис скасували. А 
тепер настав час для справжніх битв - 
бекон чи вівсянка?
- Мері на полях кулінарної книги

📓Нотатка Боббі, знайдена між сторінками старої кулінарної книги. На полях відбились крихти від пирога.

Колись, в мою бутність мисливавцем і після - я довго думав, чи зможуть вони насправді зупинитися. Перестати рятувати, шукати, ламати й збирати. І коли побачив їх за столом, коли почув, як Дін сперечається з Джоном про сковорідки, а Сэм бурчить про фільтр для кави - зрозумів: таки змогли.
Касс тихо зітхнув, коли хтось знову зіпсував пиріг. Я часто питав себе, навіщо вони так довго йшли. Тепер я знаю: щоб одного ранку сваритися через бекон і не боятись, що небо впаде.
Здавалося, що їх більше не вирве з цього місця, хай тепер і лишилися тільки тіні в цьому будинку.
Але тут, серед запаху кориці й старих анекдотів, вони знову були разом. І це, чорт забирай, було найважливішим, що я коли-небудь бачив.

***

Вони провели тут уже кілька днів, і кожен з них відчувався як повернення чогось втраченого. Часу, тиші, простих речей. Усе було розміреним, ніби сам дім задавав ритм - не годинник, не тривоги, а стукіт кроків по дерев’яній підлозі, скрип дощок, пара від чашки чаю.

Кожен ранок починався не з бойової готовності, а з запаху свіжоспеченого хліба й кота, що приходив спати просто на стос газет. Джон іноді забував вимикати тостер, і вся кухня наповнювалася запахом вугілля, але Мері тільки сміялася і смажила нові тости. Дін завів звичку вранці читати рецепт дня з ангельського телеканалу і тут же його критикувати з коментарями на кшталт: «Якщо я коли-небудь добровільно з’їм артишоки - пристріли мене». Кас мовчки записував усі ці рецепти.

Навіть Сем, якому завжди було важко повністю відпустити напруження, почав ловити себе на тому, що просто сидить на веранді й дивиться, як ворушиться фіранка на відкритому вікні. Без тривоги, без тла очікування катастрофи. Він усе ще прокидався занадто рано, але тепер - щоб просто встигнути пройтися садом до сніданку, а не через черговий сон про кінець світу.

У кожного був свій сніданковий ритуал: Мері пекла булочки і щось наспівувала собі під ніс, Джон смажив яєчню і влаштовував лекції про правильне смаження бекону, Дін сперечався з Джоном і нишком крав підсмажені тости, Сем розливав усім каву і слідкував, щоб кіт не вкрав масло, Кас завжди стояв біля вікна й занотовував щось у свій записник. Безіменний намагався зварити вівсянку і щоразу отримував або клейстер, або суп, але ніхто не скаржився.

Інколи за сніданком лунали історії.

Спочатку розповідав Джон. Про випадок, коли вони з Мері вперше приїхали в мотель і, переплутавши двері, потрапили на звану вечерю якоїсь секти. Пішли з трьома пирогами, псалмом у голові й новою нелюбов’ю до оливок. Усі сміялися, особливо Мері, яка додала, що пироги справді були божественно смачні, а псалом, втім, застряг у голові на два дні.

Потім Боббі згадав, як йому якось довелося навчити демона готувати картоплю по-селянськи в обмін на інформацію. «Він був огидний, але чітко дотримувався рецепту, навіть морську сіль вимагав», - прокоментував він, витираючи очі від сміху. - «А потім ще й намагався продати рецепт у пекельну кулінарну книгу». Кас насупився: «Так ось хто її написав…»

Дін, не бажаючи відставати, згадав, як одного разу прикидався священиком, щоб увійти в довіру до відьми. «Сем досі не пробачив мені ту сцену з розп’яттям і водою з часником. Особливо коли я випадково окропив пастора з сусіднього міста, той ще тиждень шарахався від мене через запах часнику», - сказав він з кривою усмішкою. Сем закотив очі: «А потім, між іншим, цей пастор ще місяць надсилав нам веселі листівки з біблійними цитатами і на кожній був приписаний рецепт святої води від тебе особисто». Дін хмикнув: «Ну, принаймні, почуття гумору в нього було… майже божественне».

Усі розсміялися, а Безіменний додав:

- А я відразу подумав, що у вас якісь дивні традиції освячення, - він замовк, а потім додав. - Я пам’ятаю, як сидів біля вогнища сам і думав, що ніколи не зможу сміятися з кимось просто так, без причини. Але тільки сьогодні я сміявся більше, ніж за все своє існування.

Запала коротка тиша. Потім Мері мовчки подала йому ще пиріг. І цього було досить.

Ранок завжди приходив не з шумом - з диханням. Дім на пагорбі огортав легкий туман, вологий і прозорий, як вдих перед словом. Пахло яблуками, холодною землею й ще не завареним чаєм. Усе навколо, здавалося, саме вирішувало не прокидатися надто швидко. Лише птахи у кронах дерев мляво перегукувалися.

Сем першим вийшов на ґанок, обережно ступаючи босими ногами на прохолодні дошки. Він позіхнув, натягнув стару, заношену кофту поверх улюбленої футболки з логотипом коледжу й оглянув околиці. Все було спокійно, жодних ознак викривлення простору чи порталів.

Сем постояв трохи, тримаючи в руках чашку з недопитим чаєм. Він вдивлявся в горизонт, де був лише ліс, огорнутий передсвітанковою імлою. Десь унизу прокинувся кіт і з лінивим «мрр» пройшов повз ноги Сема, застрибнувши на перила. Сем опустив руку й погладив його між вухами. Кіт коротко нявкнув.

- Дивовижно... - пробурмотів він сам до себе. - Жодної біди, навіть якось дивно.

Позаду почулися кроки. Дін із чашкою кави в руках став поруч, притулившись до перил.

- Знав, що ти не витримаєш цілий тиждень, - відпив ковток. - Тебе завжди напружував спокій.

Сем усміхнувся:

- Просто намагаюся звикнути. Дивне відчуття - не чекати підступу. Я так і не навчився повністю з ним справлятись за усе життя.

- А раптом підступ у тому, що його більше немає? - філософськи хмикнув Дін. - Ми ж тепер у раю і типу у відпустці, вічній.

Вони помовчали.

- Як він? - спитав Сем, маючи на увазі Безіменного.