Частина 7 Бібліотека Архетипів

Спочатку ти забуваєш ім’я. Потім причину, чому

хотів його згадати. Але історія, в якійти жив - не

забуде тебе. Хтось точно постукає зсередини.

- попередження на стіні біля зони переходу 238-R

📓 Фрагмент із записника Каса.
Позначено: "Збережено. Після Бібліотеки. Архів Вартових."

Я вже не пам’ятаю, скільки саме років минуло. Можливо, це й не має значення, бо в тих просторах, де ми тоді були, час поводився як дим. Та і для ангела - час нестабільна субстанція. Але я пам’ятаю Бібліотеку.
Не її форму, бо вона постійно змінювалась. Пам’ятаю відчуття: вона не чекала на нас спеціально. Тільки спостерігала. Не шукала відповідей, лише хотіла знати, чому ми досі тримаємось міцно за свої питання.
Чоловік, що втратив ім’я… Його обличчя вже розмилось в моїй безмежній пам’яті, але не його стан. Я знав це відчуття. Знав, як це - стояти на межі й думати: а що, якщо забути - це справді полегшення?
Я часто думаю: якщо колись забуду себе, хто тепер скаже моє ім’я?

***

Далі вони вже не йшли пішки, а просто поїхали. Дверцята Імпали клацнула, коли чоловік невпевнено сів усередину. Він провів рукою по сидінню перед тим, як сісти, ніби не вірив, що воно справжнє. Потім улаштувався позаду між Касом і реальністю, яка досі намагалась переписати його. Простір за вікном коливався, як міраж, наче дорогу намалювали на воді. Сем відвів погляд і потер очі - чи то від напруги, чи щоб прогнати відчуття сну.

- І досі не згадав ім’я? - спитав Дін, не озираючись, дивлячись уперед на безформні силуети будівель, розмиті, як видіння.

- Ні, - тихо відповів чоловік. Його голос звучав так, ніби йшов не з грудей, а здалеку, як відлуння. - Іноді здається, що воно на язиці, але щойно намагаюсь сказати - нічого, суцільна порожнеча. Наче його ніколи й не було.

- Це як сни, - сказав Сем, повертаючись до нього. - Пам’ятаєш, що щось бачив, але не можеш описати.

Чоловік кивнув занадто живо. Його руки залишалися зчепленими, ніби лише в цьому русі він відчував вагу свого тіла. У ньому було щось стримане, як страх, що цей жест розіб’є останки його особистості.

Кас дивився на нього довго, занадто прямо. Наче намагався впізнати в ньому когось із минулого. Його обличчя було напруженим. Не гнів, не страх, а щось особисте. Таке, що він не зміг би пояснити ні собі, ні іншим.

- Ти знаєш, ким був, - нарешті сказав він дуже м’яко. Наче боявся поранити, але розумів - інакше не можна. - Просто… схоже не хочеш повертатись туди.

Чоловік здригнувся як від беззвучного ляпасу. Він відвернувся до вікна - не щоб утекти, а з соромом і втомою, його пальці машинально водили по шву сидіння.

Імпала звернула на широкий проспект. Жодна будівля не мала чіткої форми, а лише обриси, як випалені сліди архітектури, без вивісок, вікон, дверей. Місто не просто втрачало себе, воно забувало, що означає бути містом. Усе довкола було як макет після пожежі: форма залишилась, але зміст зник. Дін на мить прибрав руку з керма, потер потилицю - напруга не відпускала.

- Сюди, - сказав чоловік. - Вона була тут. Я… не знаю, чому пам’ятаю, але якесь відчуття…

- Хто це, вона? - спитав Дін, насупившись.

- Спадщина, - відповів Кас. - Бібліотека Архетипів, тут колись збиралися образи, сюжети, життя. Вона не просто зберігала, вона спрямовувала. Це був центр сенсів, основа, на якій тримався світ. І якщо вона ще пам’ятає - це найстрашніше. - тихо додав ангел. - Бо якщо пам’ятає, то вона чекає. І, можливо, спитає. Не «хто ти», а - «чому ти досі цим є?»

- Чому ти так кажеш? - спитав чоловік з болем. - Чому так, ніби знаєш?

Кас опустив очі,його пальці зціпились у кулаки, кісточки побіліли. Він дихав крізь стиснуті зуби, майже нечутно.

- Бо я це бачив у собі і майже обрав колись забути. Майже не захотів існувати.

Сем із Діном переглянулися, але не втручались. Їхній брат знав, що робить.

- Відчував, як мене несе. І вирішив - хай несе, бо думав, так буде легше. Без прив’язаностей, пам’яті і болю.

Він говорив повільно, ніби витягував слова з глибини. З того місця, де ангели не повинні тримати почуття, але тримають. Він говорив не лише тому чоловікові, а говорив собі. І не дивився на нього - очі були прикуті до власних долонь.

- А потім виявилося, що легше від цього зовсім не стає. Лише тихіше і ти вже не кричиш, але всередині все одно болить.

Чоловік мовчав, його очі блищали, але сліз не було. Він не знав, як плакати, жише вчепився в тканину одягу, ніби тримався за останнє. За реальність, якої його ще не позбавили. Матерія злегка захрустіла - звук здався надто гучним у тиші.

- Ми допоможемо, - продовжив Кас. - Не згадати, повернути і виправити, а прийняти. Прийняти, що ти загублений, але не забутий. І, можливо, згодом обрати знову. Не ким був, а ким хочеш стати.

Імпала їхала вперед. Дін провів пальцем по панелі приладів, вона не видавала жодного звуку, але він чув кожен її подих. Місто за вікнами все ще плавало, контури будівель гнулись, ніби збудовані не з цегли, а з пам’яті. Але всередині машини звуки стали чіткішими. Повітря - густішим, а простір надійнішим.

Ім’я не прийшло. Але не було й колишньої порожнечі. Було очікування. Було щось, що пульсувало в повітрі між ними.

Кас, відвернувшись до вікна, прошепотів майже нечутно:

- Бо якщо ми не повернемо імена… є передчуття, що можемо почати втрачати і свої. Спершу трохи, а потім усе. 

Він не чекав відповіді, але почув, як Сем зітхнув, а Дін стиснув кермо міцніше. Звук був майже невиразний: легке клацання суглобів, коли чоловік позаду трохи нахилився вперед - не щоб заговорити, а щоб бути ближче.