Частина 5 Відображення, у яких ми не впізнали себе

Вони не були ворогами.
Вони були… попередженням.
Проблема в тому, що попередження іноді 
говорять голосом, до якого ти занадто звик.
- відлуння голосів у одному із світів

📓 Дін. Архівне аудіо.
Назва файлу: "03_Після_зустрічі_з_нами"
Немає дати. Місце: невідоме.

Знаєш, я думав - найстрашніше, що може бути, це зустріти диявола. А потім зустрів себе.Не те щоб я не підозрював, ким міг би стати. Я ж бачив, як це працює- один вибір не той і ти вже не ти. Один втрачений брат і ти тінь у шкірі людини. Один день, коли Каса немає поруч і я більше не смію розмовляти з небом.
Я тоді сміявся, звісно. Як завжди. Але всередині… всередині все похолоділо. 
А потім Сэм заговорив. Знаєш, у цьому Раю чи де б ми не були - є одна річ, яку я не можу відмотати. Те, що він ішов через усе це сам. Те, що я не був поруч, коли йому було найгірше.
І я знову відчув ту стару, знайому тінь:
Якщо б я тільки лишився. Якщо б хоч якось.
Ми вижили в пеклі. Але іноді, думаю, справжнє пекло - це той варіант тебе, який все втратив. І залишився жити.

***

Із туману випливали три постаті, наче відображення у розбитому дзеркалі: знайомі, але тріснуті, викривлені, як спогади, про які шкодуєш. Вони скидалися на відображення в каламутній воді: розмиті, спотворені, але надто знайомі. Немов привиди з іншого виміру - трохи старші, холодніші, зухваліші, трохи небезпечніші.

Сем машинально ступив ближче до брата, долоня рефлекторно торкнулась ліктя Діна. Той напружив плечі, наче готувався до удару, і коротко вдихнув, ніби впізнав запах.

- Це що, ми? - голос Діна пролунав сухо, але всередині все напружилося, як струна. Його пальці повільно потяглися до ременя - не щоб дістати зброю, а просто, щоб зайняти руки. - Чи це якийсь місцевий трюк із кривими дзеркалами?

- Це точно ми, - Кас стояв нерухомо, ніби прицілювався очима крізь час. - Версії, які могли з’явитися, якби ви прийняли інші рішення. Місто витягує їх із ваших страхів і жалю.

- Чудово, - Сем скривився. Потер скроню, наче від наближення мігрені. - Тобто нас зараз будуть морально бити нашими ж альтернативними его. Класика.

Двійник Діна виглядав майже ідентично: та ж куртка, той же стиль ходьби. Тільки очі були тьмяніші - наче в них давно згас вогонь. Він тримав зброю без жодних емоцій, не як захист, а як продовження себе. Той Дін ніколи не оговтався після смерті Сема, він тримав його мертве тіло на руках, кричав до хрипоти в горлі в тому самому лісі, де все закінчилося. Вночі він чув, як брат кличе його по імені, але у відповідь була лише тиша. Він повертався до порожнього бункера, де все нагадувало про Сема: книги, чашка з тріщиною, стара кофта на спинці стільця. Він намагався полювати, але щоразу дивився в дзеркало й бачив того, хто підвів. З роками біль не зникла, вона стала його сутністю. Він виживав, але вже не жив. Сем був його компасом, і без нього він загубив шлях. Залишився тільки гнів і порожнеча. Він знав, як вижити, але забув, як жити. Без брата, без віри в родину він став зброєю в людській подобі. Жорстоким, ефективним, загубленим. У його світі не було Каса, який залишився поруч. Не було шансів щось виправити. Тільки глухе відлуння самотності, в якій виживання стало метою, а не засобом.

- А я думав, я красунчик, - усміхнувся Дін, але жарт не зняв напруги. Він провів рукою по потилиці й видихнув. - А виходить, я ще й психопат в одній із версій.

- Він не психопат, - зауважив Сем, злегка нахиливши голову. - Просто той, хто втратив усе й вирішив, що біль - єдине, що робить його живим.

Альтернативний Сем був ще вищий, худіший, і щось у його обличчі змушувало тремтіти. Він нагадував ідеального солдата: спокійного, розважливого, безжального. Його очі не виражали нічого, крім аналізу, він не дивився - він сканував. Цей Сем ніколи не пробачив собі, що залишився один. Спочатку він втратив Каса, потім Діна. І більше не дозволяв собі відчувати. Він став тим, хто полює без прив’язаностей, без пауз, без спогадів. Тільки мета, тільки місія. Він не дозволив собі сумувати, бо знав: якщо зупиниться - більше не зможе піднятися. І в якийсь момент він перетворився на того, проти кого колись боровся.

- Знаєш, - пробурмотів Сем, схрестивши руки і знизивши голос, - не думав, що буду боятися самого себе. Але якщо цей хлопець скаже мені «ми на одному боці», я, мабуть, виберу протилежний.

- А я нічого, до речі, - пролунав третій голос, і всі обернулися.

Альтернативний Кас стояв у центрі. Його обличчя не виражало ані доброти, ані іронії, тільки відчуження. Крила, ледь помітні за спиною, були чорними, обвугленими, він був тим, хто після загибелі Діна не зміг впоратися з болем. Тим, хто звинуватив Небо, Землю і себе. Він впав  і не захотів піднятися, відрікся від почуттів, від названого брата, від світу. Але не від сили і став не просто упавшим ангелом - він став зброєю, що обрала лють замість співчуття. І кожен його крок був кроком у глиб безодні.

- Він не просто інший, - прошепотів Кастієль, не кліпаючи. Його пальці мимоволі здригнулися, і він стис їх міцніше. - Він упав і вирішив не вставати. Він той, хто перестав вірити не тільки в людей, а й у себе.

Атмосфера згущувалась. Усі троє напружились, ніби перед пострілом. Дін трохи розвернувся боком, опущені плечі, але погляд - гострий. Сем вдихнув носом повільно, як перед боєм. А Кас стояв, наче вкорінився в землю - нерухомий, але зібраний.

- Круто, - видихнув Дін, криво всміхаючись. - Справжній сімейний портрет: упавший ангел, брат - холоднокровний вбивця, і я - психопат. Лишилося тільки рамку підібрати.

Він розвів руками й зробив крок убік, ніби показуючи сцену цілком. Але на плечах його наче щось тиснуло. Усмішка згасла швидко, як сірник під дощем.

Двійники зупинилися навпроти. Напруга повисла в повітрі, густа, як туман.