Частина 4 Місто, що дихає

Той, хто дивиться в глиб міста, має бути готовим,

що місто подивиться у відповідь.
-графіті на літаючому граніті

📓 Сем. Виписка з особистого щоденника.
Розділ: “Після”

Ми бачили себе.
Не просто в дзеркалі чи в снах, а в тому, чим могли стати, якби світ хоч трохи змістився. Іноді я думаю, що саме це нас і тримає - не перемоги, не битви. А вибір, який ми не зробили.
У Серці міста я бачив себе у іншому житті. Там, де ми ніколи не вибрали полювання. Там, де я носив костюм і говорив на публіці. Там, де ти, Діне, вчився бути звичайною людиною. І ти, Касе, стояв не поруч, а десь високо, з іншими крилами.
Я не злякався. Але і не зрадів. Просто… відчув щось.
Ми йдемо далі. Але частина нас - уже тут. І, можливо, це правильно.

***

Місто, в яке вони прибули, здавалося водночас порожнім і живим. Земля під ногами ніби чекала, щоб хтось вирішив, якою вона має стати. Повітря дихало змінами, вежі здіймались увись, їхні силуети губилися в небі, прорізаному світлими лініями - мов жили в тілі живої істоти. Тут не було ні ліхтарів, ні вікон, лише безлике світло, що здавалося живим і пильно дивилося у спину. Повітря згущувалося, липке, просякнуте давніми страхами й спогадами, злиплими у щільну тінь. Шепіт часом ставав майже чутним, як дихання в темряві: тихе, липке, надто особисте.

- Ну... - Дін ішов попереду, знизуючи плечима, наче струшуючи липке напруження. - Це вже точно не Канзас.

- І не Хогвартс, - хмикнув Сем, поправляючи ремінь наплічника, набитого всім необхідним для місця без правил.

Кас йшов останнім. Він зупинився, підвів голову й прислухався. У цьому місці повітря звучало, ніби співало. 

- Тут усе нестабільне. Це не просто місто, воно... змінюється. І знає, що ми прийшли.

- Прекрасно, - пробурмотів Дін, озираючись. - Тепер і міста хочуть із нами поговорити. Я вже скучив за тими днями, коли від нас хотіли лише, щоб ми прикінчили пару демонів.

- Ти коли-небудь відчував, що стіни пам'ятають? - Сем прищурився, вдивляючись у дивні візерунки на плитці під ногами. Вони звивалися, мов чорнильні лінії в старому щоденнику. - Просто як вдома. Тільки там стіни пахли пирогом. Ну, іноді.

- Це в тебе вдома пахло пирогом. А в нас - бензином, порохом і маминими парфумами, які досі не вивітрилися зі шафи, - буркнув Дін, витираючи долоню об куртку, наче стираючи липке відчуття. Він провів пальцями по руків’ю пістолета за поясом. - І, чорт забирай, ніби все це запахло одразу. Що за біса?

- Ілюзія, - Кастіель йшов позаду, його очі відбивали темряву. У його голосі з'явилась іронічна нотка крізь звичний небесний пафос. - Місто грає на ваших слабкостях, або просто транслює погане авторське кіно, зняте за бюджетом вашої пам’яті.

- Я надаю перевагу бойовикам, а не психологічним трилерам із поганим CGI, - фыркнув Дін. - Якщо зараз звідкись вилізе хтось у костюмі ведмедя і скаже мені «обійми своє внутрішнє дитя» - я стрілятиму без попередження.

- А якщо це буду я в костюмі ведмедя? - Сем підняв брову, майже невинно усміхаючись.

- Тоді в тебе двічі. На випадок, якщо після першого пострілу встанеш.

- Ви обоє - катастрофа, - Кас зупинився на перехресті й подивився на них так, ніби от-от подасть прохання про переведення в інший райський відділ. - Я починаю розуміти, чому архангели були за апокаліпсис. Це здавалося... простішим.

- Гей, ми думали, що ти тут головний по стабільності й мудрості, а ти став одним із нас, - Сем хмикнув і дістав компас. Стрілка металася туди-сюди, ніби теж відчувала тривогу.

- Я надто довго був серед людей. І встиг розвинути сарказм, навчився пити каву з цукром, і так, тепер мені сняться сімейні сварки з вами в головних ролях.

- Ласкаво просимо до пекла, пташко, - Дін ляснув Каса по плечу. - Але не забувай: щоденник почуттів - це вже занадто. Нам вистачить і одного в команді. - Він кивнув на Сема.

- Уже завів. - Кастіель кивнув серйозно, мовби це було рішення рівня Небесної ради. - Перша записка: «Сьогодні Дін знову їв чипси й залишив крихти в Імпалі. Я зрозумів, що таке ангельське терпіння.»

- Ти користуєшся тим, що безсмертний, Кас? Бо в мене з’являється бажання це виправити, - пробурмотів Дін.

Сем прикрив рот долонею, стримуючи сміх, та все одно хихотіння проривалося. Насправді він і не помітив, як йому не вистачало цієї легкості за всі ті довгі роки.

Вони звернули в вузький прохід, де стіни ніби зблизилися, і повітря задзвеніло від напруження. З темряви випливали шепоти - не слова, а наміри. Вони кликали, зваблювали, пропонували угоди, в яких нічого не виграєш.

- Це як сирени чи як автоматичні спам-дзвінки? - прошепотів Сем.

- Якщо хтось зараз запропонує продовжити гарантію на мою душу - я просто почекаю, поки все вибухне, - відгукнувся Дін.

Сем пройшов кілька кроків уперед. Будівлі відкидали неприродно довгі тіні, хоча світла було вдосталь.

- Дивіться... - він вказав на знак, вирізаний у стіні. Півколо, через яке проходила спіраль. - Це символ із маяка. Ми на правильному шляху.

- Зачекай, - Дін прищурився. —-Ти хочеш сказати, що той маяк, який ми знайшли в минулому світі... він був чимось на кшталт орієнтира для таких міст? Типу міжвсесвітніх фар?

- Так, - підтвердив Кас. - Маяки були давніми конструкціями. Вони з’єднували світи. А цей знак - їхній підпис, тут вони залишили слід. Можливо, щоб вказати шлях, або застерегти. Їх будували ті, хто знав: кордонам не можна довіряти.

- Це не робить усе довкола менш кріповим, - буркнув Дін, перевіряючи зброю. Пістолет у цьому місці був радше психологічним предметом, ніж реальною захистом. - Чорт, ніби ми в якомусь епізоді "Сутінкової зони".

- Тихіше, - Кас приклав палець до губ. - Ми близьк, серце міста поряд, воно покаже вам... вас самих. Не відображення в дзеркалі. А те, ким ви могли б стати, або вже були, або боїтеся стати. - Нам треба дістатися туди до заходу сонця. Якщо він тут узагалі буває, бо в темряві там буде забагато хаосу.