Занесло

Ура! Закінчилась моя хвороба, і я нарешті пішла в школу. Я зайшла в інстаграм з телефону подруги і побачила повідомлення від нього. Да-да, саме від нього!

Микола: Привіт, на війні був, не міг відписувати.

Як же я чекала на це!

Я: Привіт, зрозуміло.

Ми з ним знайомились, дізнавались один про одного щось нове. Він попросив скинути моє фото — я скинула.

Микола: Гарна капець!

Написав він, хоча там фотка була ще з чотирнадцяти років, де в мене прищів не було. Потім я дізналась, що на війну він пішов добровільно. Що була дівчина, яка, поки він був поранений, знайшла собі іншого.

Після цієї розмови я перед сном думала, як йому тяжко. З батьками посварився, бо пішов на війну, колишня кинула, живе сам... Я йому теж трохи розказала про себе. На наступний день я чекала скоріш завершення уроків і написала йому:

Я: Микол, мені шкода тебе. Дозволь мені бути твоїм другом, я не така, як інші дівчата.

Він написав:

Микола: Та знаю я таких дівчат, всі те саме кажуть.

Я ж у своєму серці вирішила бути вірною йому. Потім ми розговорились, я розказала про свою обстановку вдома і сказала, що піду служить. «А що, зате життя не зря проживу».

Микола: Не йди, ти бачиш, що тут робиться?

Але потім побачив, що мене не відговорити, і написав:

Микола: Як хоч. А якщо йтимеш, то до мене в бригаду.

Але наша розмова дійшла до дечого неочікуваного. Я написала, що не повернусь у село, хай мене не чекають.

Микола: А де жити будеш?

Я задумалась... А справді, де ж я кошти візьму, якщо розірву зв’язок з усіма? Відповіла: «З часом побачу». І тут те, чого я не ждала:

Микола: Я дам тобі ключі, та живи в мене вдома.

Що, серйозно?! Думаю я.

Я: Сама?

Микола: Та чого сама? Зі мною.

І після цього повідомлення наш чат змінився. Ми стали ближчими душами, я це відчула. А потім закрутилось, і ми стали парою. Я дзвонила йому, ми говорили про все на світі. Прям про все — навіть про те, чому мене вигнали з хімії.

Тепер мені було не так тяжко: і вдома, і в школі я чекала повідомлення від нього — мого всесвіту. Але для мене став сюрпризом його тяжкий, іноді образливий характер. Хоча кожного ранку я писала йому:

Я: Добрий ранок!

І отримувала у відповідь:

Микола: Добрий ранок, сонечко.

Блін, ну це так ніжно! Це зовсім не те, що бути парою з однолітками, які курять, п'ють і в свої роки думають зовсім не про те, що треба.

Мій настрій помітив однокласник, який мені раніше подобався — Кирил. Він спостерігав за кожною моєю посмішкою, та й інші також. Але мені не до цього. Я зажила по-іншому, по-новому. Я рада, що Бог дав світлий промінець у моєму житті — не тільки ж чорним дням бувати, світлі також потрібні.

Ми знову проговорили цілий день по телефону. Я помітила в нього одну цікаву особливість: він не каже букву «й», каже типу «я шо дурни», або замість «щ» пише «ч» (чи навпаки). Але він мій, особливий.

Я прибігла додому, таке відчуття, ніби на крилах!

— Альф, це просто прекрасно! Моє життя набрало смисл!

Він подивився на мене і, напевно, подумав: «Моя хазяйка вдарилась головою об стінку». Потім була та сама домашня рутина. Вже йде до зими, холодно. Цікаво, чи буде сніг цієї зими? Я хочу сніг, багато снігу, щоб впасти в кучугуру і лежати. А як приїде Микола — кинути його туди! Але він високий занадто... Він погрожував, що це він мене туди кине. Але ні, я швидко бігаю, не дочекаєшся, мій коханий!

Щодо мене, я б сказала, що я творча особистість. Я малюю, читаю книги, люблю тварин і швидко бігаю — да-да, Миколі мене не наздогнати! Я люблю кінний спорт, хочу в майбутньому ним зайнятись. А головне — кінологія. Собаки — це моє. Я навіть знаю деякі штучки кінолога завдяки Альфу.

​Та досить про це. Я хочу написати Миколі, треба скоріш лягати спати. Але я одразу не засинаю: подивлюсь в потолок, помрію про те, що буду казати йому, що будемо робити, як зустрінемось... І я не зчулася, як заснула.

​7:30. Я встала, пішла вмилась, зав’язала своє густе каштанове волосся і застеляю ліжко.

​— Пантерко, ти коли вспіла тут вмоститись?

​Пантерка — це кіця мамина. Чорна-чорна, одні очі жовті. А в мене є мій улюблений Рижик. Я навчила його стрибати мені в обійми: коли я стукаю по колінах, він стрибає, а я підхоплюю, і він лапками обіймає мене. Він особливий, не схожий на інших котів. Його мама — дика лісова кішка, від неї він взяв плоску мордочку і сильне тіло. А від батька — рудий колір. Ну, тигр прямо! Його братик Ральф також був моїм улюбленцем, але його напевно хтось забрав, він був дуже гарний.

​Тварини — це єдине, чому я радію вдома. Я з ними розмовляю, хоча знаю, що вони не дадуть відповіді. Шкода. Якби вони говорили, мені не потрібні були б люди. Тільки Рижик, Ральф і Альф.

Згодом, зібравшись, я потопала в школу. Сьогодні в мене хімія, і я на півдорозі згадала, що не взяла той довбаний зошит.

​— Ну ні, роззява! — пробурмотіла я собі під ніс. Але додому вертатись не хотілося.

​Дуже люблю виходити рано, коли село ще не в русі. Дорога пуста, гарна... Я на самоті зі своїми думками. Ще осінь, але вже так холодно, що зрозуміло: зима не забариться. Зранку не поснідала, а тепер їсти хочу — ну нехай, протримаюсь. Вранці просто не дуже щось хочеться, а як пройдешся, то і голод, і холод одразу наздоганяють.

​Де-інде проїжджає машина. Загалом військові — їх тут зараз багато, і кожен такий автомобіль нагадує мені про Миколу.  ​Я в школі завжди перша. Всі приходять десь о 8:45, а я вже о 8:20 на місці, сиджу в пустому класі. Дістаю телефон і пишу йому:

​Я: Доброго ранку, котику!

​Відповідь не забарилась — ніби він чекав на мене.