Дистанційне

Справдились слова подруги — дистанційне.

​Як я розстроїлась! Сидіти вдома для мене справжні муки. Буде цілий день: «роби те», «принеси те», «чого не зробила», «не принесла», «йди звідси»...

​Випробування, день перший.

​Я встала. В такі дні я сплю до дев’яти, а потім — прибирати будинок, мити посуд. Ах да, Миколу я відшила, але потім знову почала йому писати... але він не відповідав. Напевно образився. Ну, як завжди — не везе мені...

​Цей тиждень проходив довго. Альф відчував мій настрій і часто гавкав, але що я зроблю? Не можу я зробити так, щоб він не відчував. Телефон в мене то забирають, то дають, тож я без телефону живу, тільки в школі. Але я привикла: малюю, читаю книги, гуляю з Альфом і нуджусь.

​Хочеться йому написать, але я йому поясню, що телефон свій не маю. Як каже мама: «Купила, то й можу забрать». Мда, логіка. Ай ладно, задовбало все. Хочу вечір, скоріш заснути і новий день.

Час проходив повільно. Я малювала Альфа — такий схожий вийшов! І я все-таки захворіла на вітрянку. Спершу не помітила, а потім після двох тижнів дистанційного мені довелось сидіти ще тиждень вдома. За цей час наші стосунки з мамою ніби покращились. Я знала, що це ненадовго, тож не зволікала.

​Якось одного дня я виносила мусор далеко до ферми старої з Альфом на поводку. Поки я викидала сміття, я випустила поводок, і Альф зматався! Я побігла за ним, і він привів мене до старого танку. Я вперше його побачила і захотіла скоріш покинути те місце... Хто зна, може, міни там є. Але мій пес почав утікати від мене.

​— Альф, стій! — сказала я.

​Він тільки жвавіше побіг.

​— От зараза... — я в думках пообіцяла собі, що більше не випущу поводок.

​Оооо, майже догнала! Поводок у моїх руках і-і-і... ааа! Висковзнув знову! Але потім я перехитрила його: показала, що хочу щось кинути, і він підбіг.

​— АГА!

​Я його зловила. А тепер задачка: повернутись додому. А де відро? Мммм, ясно... Пффф. Я привязала крепше Альфа і пішла шукати відро, а спершу — дорогу додому.

Я дорогу знайшла, і відро також, і покрепше прив'язала Альфа.

Стара ферма виглядала у глибині ніби замок з фільмів: обросла, стежки засипані листям... І я з псом. Якби ж я в сукні була! Ех... Стоп, я ж не люблю сукні, спортивки кращі. Щось я замріялась.

Я прийшла додому і пустила Альфа в двір — хай побігає, щоб я бачила. Поробила всі справи, і тут приїхали друзі. Там був Макс і Антон, я з ними влітку гуляла. Мене все з Антоном зводили... Альф підбіг до брамки, налякав їх.

— Альф, НІ!

Він увігнув голову і побіг кудись вглиб двору.

— Привіт, вийдеш гуляти? — каже Максим. Він менший за мене на три чи то чотири роки, не знаю.

— Ммм, ні. Справ багато.

— Ну, а попросить?

— Я знаю відповідь.

— А з малими твоїми?

— Мама не часто пускає їх гуляти в таку осінню погоду.

Антон стоїть, дивиться на мене. Хоче щось сказати, але не наважується.

— Он Антон хоче з тобою погуляти, — підмигнув Максим.

«Да невже? А літом і "пака" не сказав», — думаю я. Глянула на Антона, а він такий — типу я ні при чому. Ну, вони зрозуміли й поїхали гуляти.

— Альф, йди сюди!

Він підбіг і почав зариватись зі мною, щоб я забрала в нього пулера. Я побігла за ним, так бігали ми по дворі, поки я не побачила машину. Батьки повертаються! Чи все я зробила? І я зупинила гру.

Як я вже казала, у нас покращились стосунки, але я знаю — то не надовго. Відчим вийшов з машини, потім мама.

— Все зробила? — спитав він з посмішкою. Від якої мені стало легше: значить, вони в гарному настрої. Потім ми пішли в хату їсти піцу, яку привезли батьки, з моїми братами та сестрою...

Настав вечір. Моя улюблена пора, коли вся рутина затихає і всі готуються до сну.