Знайомство

Сьогодні були надто тяжкі уроки. Я так стомилася... Скоро день народження, але передчуття свята немає. Знову проведу його як завжди — звичайно і нудно. Я була справді розстроєна, а тут ще й ця новина.

​— Христю? — покликала мене однокласниця.

​— Ммм? — відгукнулася я без особливого ентузіазму.

​— Ти знаєш, що, можливо, завтра буде дистанційне?

​— Якого милого?!

​Я ніколи не любила дистанційне навчання. Сиди вдома і годинами дивись в екран... Це здавалося справжньою каторгою.

​— Бо пів школи захворіли на вітрянку, — пояснила Оля.

​— Ясно, — кивнула я і пішла геть.

​Я ніколи не любила говорити з Олею. Вона завжди набридала своїми плітками. Я більше любила спілкуватися з Софою — вона розуміла мене з пів слова і не була такою нав'язливою.

​«Ну що ж, скоро дистанційне... — думала я, повертаючись додому. — Навіть написати немає кому. Всі, з ким я спілкувалася — просто дибіли. Коли вже мені напише хтось нормальний?»

​Я зітхнула. Принаймні, вдома на мене чекав Альф. Прогулянка з ним точно піде на користь, він — єдиний, хто розуміє мене без зайвих слів.

​Тоді я ще не знала, що моє бажання про «когось нормального» здійсниться набагато швидше, ніж я очікувала.

Я прийшла додому, швиденько поробила уроки, які знала, і побігла гуляти з Альфом, поки до мене не встигли причепитися.

​У мене завжди були складні стосунки з рідними. Мама постійно вимагала ідеалу, бабуся лише «підливала масла в вогонь», часто підставляючи мене, а вітчим просто не міг піти проти волі мами. Я його розумію, але від того не легше. Рідний батько про мене навіть не згадує... Отак я і жила — без любові, але звикла до постійних звинувачень та заборон.

​Телефон був моїм єдиним вікном у світ, але користуватися ним я могла лише в школі. Вдома доводилося все видаляти й ховати, бо мама ставилася до цього вкрай вороже. Добре, що хоча б давали з собакою погуляти — «щоб очі не муляла».

​Якось я викрутилася, пояснивши, що хочу вчитися на кінолога, тож прогулянки з Альфом — це ніби моє навчання. Але навіть тут був чіткий ліміт часу. Спокою не було ніде. Тільки в школі я могла все розповісти подрузі, ми сміялися, підтримували одна одну... А вдома хотілося просто сісти й плакати.

​Саме в один із таких вечорів, коли тиск вдома ставав нестерпним, а серце шукало бодай краплю тепла, у моєму житті.Це сталося на уроці фізкультури. Я сиділа на лавці, ліниво гортаючи стрічку Instagram, аж раптом — сповіщення. Повідомлення від якогось Миколи:

​— Привіт.

​«Хм, окей...» — подумала я і відповіла так само коротко:

​— Привіт.

​— Як твої справи? — написав він так впевнено, ніби ми були знайомі сто років.

​— Добре. А ми знайомі?

​Він відповів дуже цікаво:

​— Ні. Але можемо познайомитись.

​Такий підхід мені одразу сподобався. Це було щось нове, щось справді цікаве. І тут, як то кажуть, мене «занесло». Він почав дзвонити майже кожну хвилину, а я ж на уроках — не можу відповісти! Доводилося виходити з кабінету чи не на кожному уроці, аби бодай на хвилинку почути його голос.

​— Алло? — пошепки відповідала я в коридорі.

​— Алло! Чого не береш трубку? — чувся його гучний голос.

​— У мене уроки, взагалі-то!

​— Так часто?

​— Ні, просто ти дзвониш якраз тоді, коли я в класі, — сміялася я.

​— Ясненько. Я зараз піду в магазин і передзвоню, добре?

​— Так, добре.

​Я з нетерпінням чекала кожного наступного дзвінка. Ми говорили й не могли наговоритися. Але потім я поверталася додому, і магія зникала. Знову починалася та сама рутина: пес, уроки, домашні обов’язки... і мовчанка, бо телефон треба було ховати.

​Я почала жити наступним днем. Виходила з дому дуже рано, о 7:45, щоб уже о 8:15 бути в школі. Це був мій єдиний час на самоті, коли я могла спокійно посидіти в телефоні й чекати на його перше ранкове повідомлення.

Потім я почала насторожуватись. А якщо мама побачить? Що мені робить? Йому ж 24, а мені 16... Ні, його треба відшивати. Я побігла в школу і дочекалась перерви, ми знову говорили по телефону.

​— Хоч я приїду? — запитав він.

​— Не треба.

​— Та чого?

​— Микол, це серйозно!

​— Та шо мені зроблять, я нікого не боюся! — впевнено казав він.

​— Ні, все, досить.

​— Ти будеш зі мною?

​— Ні.

​— Та в мене є все: дім, машина...

​— Ні.

​— Я тобі зараз через своїх людей подарка пришлю!

​— Ні, я не прийму.

​— Приймеш.

​— Я не вийду з школи!

​— Ну то я приїду і зайду. Яка в тебе фамілія?

​— Не скажу.

​— Добре...

​Я по його голосу розуміла, що він серйозно. Але я не звикла до подарунків, і мама... якби лише не це. Я би вже побачилась з ним. Чого це все випало на мою долю?

​В мене далі уроки були, і ми списались трохи, та й все.