Пролог

Я досі його чекаю. І мій пес Альф теж чекає. Кажуть, собаки відчувають смерть за версти, вони не стануть вити під дверима, за якими порожнеча. Собаки не чекають мертвих, правда ж?

Він був... ні, він є чудовим. Ми навіть не встигли побачитися наживо, війна перекреслила наші плани, але я відчуваю його краще, ніж тих, хто поруч. Звісно, критиків би знайшлося чимало: мені шістнадцять, йому двадцять чотири. Для когось це прірва, а для мене — лише цифри в паспорті. У нього неймовірна душа. Хоча, чесно кажучи, спочатку він мені зовсім не сподобався. Я "відшивала" його як могла, тримала дистанцію, але він не відступив. Він добився свого — став моїм коханим.

Я покохала його не за гроші чи подарунки, я ніколи нічого не просила. Мені потрібен був тільки він сам. Пам'ятаю, як він сердився — ми сварилися, а за хвилину вже називали одне одного "сонечком", "котиком", "коханим"...

Тепер я маю вчитися на кінолога. Це наш компроміс. Він категорично заборонив мені йти на військову службу. "Я сам буду служити за нас двох, а ти будь у безпеці", — казав він. І я слухаюсь. Поки що. Бо вчитися на кінолога — це теж шлях до нього. Альф — мій перший крок, мій доказ того, що надія має хвіст і чотири лапи.

Зі спогадів....

Все було добре, жартували, але ми посварились, і то вже не на жарт — якраз перед тим днем, як він мав приїхати. Він дуже образливий, але не надовго. Я тоді приревнувала його просто бо він сидів в мережі і не писав. Я кажу: "Чого ти не пишеш?", він: "Бо я так хочу". Ця відповідь здалась мені грубою, і ми почали сваритись. Але під кінець я просила вибачення, щоб не втратити його. Він мені не довіряв. Я знаю чого, але не казатиму — це його історія.

Ну, а детально розкажу під час свого проведення в школі. Як було з самого початку: я учениця 10 класу, мене звати Христина, і я ніколи не вважала себе гарною. На те були причини — прищі, але з кожним роком я мінялась у кращу сторону. Я спілкувалась з хлопцями у мережі інстаграм, але всі вони тупі, не варті уваги.

І тут мені пише хлопець — військовий, 24 роки. Ну, я думаю: якщо хтось дізнається — не миновать біди. Я його дуже сильно відшивала, казала: "Не потрібен ти мені" і все. Але він сказав: "Я доб’юсь свого, я такий хлопець, який тримає слово". І він справді був таким. Деякий час він не писав, бо був на війні, і потім, як я побачила його повідомлення, ми почали спілкуватись. Він сподобався мені, я припинила спілкуватись з іншими, щоб не приревнував. Він завжди любив говорити по телефону, а я — слухати його голос.
Він був гарним, голос мав приємний. Ставився до мене як до дитини, але водночас планував завести сім’ю. Казав, що буде любити мене завжди... а ні, не любити — кохати. Для нього це було важливо.

Я сприймала це цілком нормально, адже такого чоловіка, як він, годі й шукати. Ми багато про що говорили, і він сердився на одну мою звичку: я можу довго мовчати, не знаючи, що сказати. Але він все одно казав: "Кохаю".

— Чого ти мовчиш? — запитував він.                                                                                                                 

— Ммм?                                                                                                                                                               

 — Глуха чи що? — жартував він.                                                                                                                       

 — Ні, просто задумалась.                                                                                                                                 

 — Про що?                                                                                                                                                         

 — Про тебе.                                                                                                                                                       

— Ну, про мене... А що саме? — допитувався він, і я чула посмішку в його голосі.

Потім він мені розказав історію, як підпалив бороду одному зі своїх дружків — це було так смішно! Або як хлопці питали, з ким він постійно говорить, і підколювали, що приїдуть замість нього.

— Чуєш, тут Сірожа до тебе приїде, добре? — запитував він у слухавку.

— Не-а! — обурено відповідала я.

І чула десь збоку голос його побратима:

— А вона звідки?

— З сусіднього села, що біля мене.

— О, то далеко...

— Короче, не приїде він до тебе, — сміявся мій коханий.

Я тоді думала: дорослі люди, 24 роки, а приколи у них свої, дитячі.
 

Він дуже наполягав на тому, щоб приїхати. Але мої батьки були суворими: про хлопців у нашому домі навіть мови не могло бути, а тим паче — про дорослого, 24-річного чоловіка. Проте Миколу це не зупиняло.

— Мені все одно, я приїду до тебе, — впевнено казав він у слухавку.

— Миколо, але батьки… — намагалася я його зупинити.

— І що? Мені байдуже, познайомлюсь із ними!

— Ммм, ну треба придумати щось інше, — я справді хвилювалася, як усе минеться.

— Приїду до тебе і заберу з собою, до себе додому! — вигукував він.

— Ну да, моє зникнення точно помітять, — усміхалася я, хоча серце калатало.

— Ну і що мені зроблять? Назад на війну відправлять? — жартував він, і в цьому жарті була вся його безстрашність.

Він дуже хотів зробити мені приємне:

— Я з подарунком приїду.

— Ні, не треба.

— Чому? — у його голосі почулася справжня образа. — Отак ти мене любиш? Ти нічого не хочеш приймати від мене…

Він уже сердився, а я розуміла, що йому просто хочеться піклуватися про мене.

— Ні, це неправда. Мені важливі не подарунки. Мені важливий ти.

— Чесно?

— Так, кохаю тебе.

— Точно, сонечко?

— Так, котику, не сердись. Кохаю тебе…

— І я тебе.

Отак я «гасила» його гнів лише одним словом. Але це було не просто слово — це було щире почуття, яке виникло за такий короткий час, але стало для мене найсправжнішим у світі.