Тихе розмірене гудіння мікрохвильової печі опускало важкі Маркові повіки, його розум приємно затуманювався, а тіло ставало все важчим та важчим. Слабке мерехтіння лампочки на кухні створювало сприятливу напівтемряву, а шпаркі батареї відчуття теплого покривала. Біп-біп. Суп розігрівся, пробуджуючи хлопця. Важко потираючи очі, Марко відсунув стілець та почав повільно поглинати суп, закушуючи скибкою хліба. Батьків ще не було вдома, юнак перевів погляд на настінний годинник, була лише шоста вечора. Зазвичай мати поверталась о дев’ятій вечора додому, а батько, не відстаючи від неї, підтягувався ближче до десятої. Що ж, у нього був ще час на комп’ютерні ігри, а після цього він міг напружено прикидатись над домашнім завданням з геометрії. Хлопець ще раз важко позіхнув, на нього це було не схоже, коли це він встиг так втомитись?
Його думки продовжував полонити силует будинку, що ховається за високими деревами. Хоча виглядало так, що він і не надто намагався ховатись від Марка за тонкими та безлистими стовбурами. Він лише робив вигляд, наче сором’язлива юнка, проте ось тут він був, громіздкий та гордий, впевнений у своїй величі. Його облуплені стіни з потрісканими дерев’яними дверима та великими порожніми вікнами-очницями, нагадували великого рогатого звіра, у пащу котрого достатньо було постукати і він відчинить її для тебе, а потім проковтне. Ні, не проковтне, він обпалить тебе благодатним полум’ям, наче грішника, очищаючи у попередньому житті, та пропускаючи до середини для наступного життя. Затхле вологе повітря вдаряє у ніздрі, як тільки ти насмілишся переступити поріг дверей, а гротескні тіні гратимуться з тобою у хованки.
Його думки продовжував полонити силует будинку, що ховається за високими деревами. Хоча виглядало так, що він і не надто намагався ховатись від Марка за тонкими та безлистими стовбурами. Він лише робив вигляд, наче сором’язлива юнка, проте ось тут він був, громіздкий та гордий, впевнений у своїй величі. Його облуплені стіни з потрісканими дерев’яними дверима та великими порожніми вікнами-очницями, нагадували великого рогатого звіра, у пащу котрого достатньо було постукати і він відчинить її для тебе, а потім проковтне. Ні, не проковтне, він обпалить тебе благодатним полум’ям, наче грішника, очищаючи у попередньому житті, та пропускаючи до середини для наступного життя. Затхле вологе повітря вдаряє у ніздрі, як тільки ти насмілишся переступити поріг дверей, а гротескні тіні гратимуться з тобою у хованки. Важко розгледіти кому саме належать тіні, чи це старі, понівечені часом меблі, чи маленькі істоти, що ховаються у найтемніших закутках будинку. Бабуся колись розповідала йому про злиднів та нічниць, що накликають на тебе абсурдний страх та тривогу. Байдуже, вони не нашкодять, а лише тупотять своїми ніжками, перестрибуючи з одного темного закутку в інший, або ховаючись то за великою шафою, або в антресолі.
Ноги заводять тебе на хиткі та скрипучі сходи, кожен крок на них, здається, здатен пробудити усіх навколо, від чого неприємно скривлюєшся. Сходинка за сходинкою і ти опиняєшся на другому поверсі, стіни тут красивіші, ніж на першому, менш обдерті та понівечені, а вздовж однієї з них красуються картини у важких дубових рамах. Неможливо розгледіти, що саме зображується на них, оскільки вони усі заховані за темно-червоним полотном. Можливо, вони належали якимось доблесним людям, що прославились своїми звитягами або ж талантами? Можливо, вони передають ніжні та сентиментальні пейзажі морського побережжя? Щоб дізнатись, потрібно самому пройти вздовж довгого коридору, ступаючи по скриплячим дошкам та вдихаючи дрібний пил. Дві сторони коридору всіяні різноманітного кольору дверми. Ось це мав би бути насичений колір вишні, а ось ці побляклі двері нагадують білий колір, але час перефарбував їх у темно-сірий. Ось ще двері — чорні, колір ясену, зелені, жовті. Скільки ж їх тут було! Неймовірно, наче цей дім колись був прихистком величезної родини, не одне покоління котрої тут проживало. Стіни цього будинку, мабуть, увібрали і радість, і сум, і біль і переживання усіх цих людей. Проте, переважно ти відчуваєш тут лише смуток, смуток від того, що це місце таке занедбане та самотнє. Тебе охоплює нестерпне бажання наповнити його життям та сміхом.
Одна кімната без дверей. Чорна пустка оперезана блідим місячним сяйвом заклякла в трепетному очікуванні на гостей. Вона запрошувала досередини, зяючи темною пащею-проваллям, готовою проковтнути усіх, хто наважиться переступити поріг. Усередині кімнати було пусто, окрім величезного, у зріст дорослої людини, важкого дзеркала. Його масивна дерев’яна рама, де-не-де надщерблена по боках, поглинала краї гладенької поверхні дзеркала. Воно було напрочуд чистим, наче гладь озера у ясну місячну ніч, що відбивала міріади небесних тіл заціпенілих у давньому сакральному танку. Воно, оточене сріблястим відблиском, наче м’яким примарним туманом, промовляло до тебе, тихим шерехливим голосом. Невже справді промовляло? Хіба це не вітер, що нещадно бив у шибки убілених часом віконних рам? А ось і ветха гілка старого ясену вдарялась у запилюжене вікно, намагалась простягнутись всередину кімнати, ближче до дзеркала, що своїм тихим шепотом прикликав її. Наче причарований, ти робиш крок уперед, а пізніше ще один крок, і так повільним поступом, ти наближаєшся до нього все ближче та ближче. Іскристий вітерець, що бешкетно гуляв будинком підштовхував все дужче, а ласкавий шепіт простягав руки назустріч, збурюючи гладку поверхню дзеркала. Здавалось, що усе в кімнаті притихло, схиляючи свої голови перед величністю цього сріблястого озерця, хвилі котрого розмірено та важко вибивались з-під дубових берегів. Нетерплячість та неспокій, охоплюють твоє тіло, у нього чимскоріш хотілось пірнути, відчути на собі прохолоду бурхливої води. Так, ще трішки і жар спаде, а натомість прийде бажаний спокій, єдність із вічністю.