ЧАСТИНА I
РОЗДІЛ І
Чотири пари! Це якийсь жах — сидіти й слухати абсолютно непотрібну нісенітницю про те, як налаштовувати та працювати із системами літаководіння — FMS, встановленими на Airbus A320.
Валентин, звісно, чудово усвідомлював, що навчається в університеті цивільної авіації. Але, по-перше, на факультеті, абсолютно непричетному до польотів, а по-друге — вже на п'ятому курсі. І, принаймні в найближчому майбутньому, його життя ніяк не буде пов'язане ані з розрахунком оптимальних маршрутів, ані з налаштуванням планів польоту
Хіба що… Хіба що він коли-небудь летітиме на аеробусі, і раптом — суто теоретично — усі пасажири та екіпаж таємничим чином кануть у Лету. А на борту залишаться тільки він… і, скажімо, наприклад, Єва Грін. Точно. Єва Грін. Цей спонтанний вибір Валентину несподівано сподобався. І ось він, як колись Трініті з «Матриці» миттєво здобула навички пілотування гелікоптера B 212, раптом згадує всі лекції з керування повітряним судном, навігації та зв'язку — і, як природжений пілот, спокійно саджає таку махину, як Airbus A380. Чого вже дріб'язковитися. Єва Грін, природно, дивиться на нього захопленими очима, після чого закохується. Далі йдуть суцільні шаблони й банальності… Хоча стоп. Це ж Єва Грін. Валентин усміхнувся. Він подумав, що в цій ситуації жодні шаблони нічого б не зіпсували.
«М-да… «Остапа понесло», — продовжував він подумки. — Але ж на аерокосмічний факультет вони самі мене не прийняли. За станом здоров'я. А тепер намагаються втулити лекції про те, як керувати літаком. Ви серйозно? Чи це такий університетський тролінг? Типу: ось, мовляв, що ви вивчали б, якби вступили на наш факультет… лузери». Манера подачі матеріалу викладачем лише підливала оливи в і без того киплячий котел негативу, що вирував усередині Валентина. Виглядало все це до одуру нудно. Складалося враження, що перед аудиторією стоїть людина, незадоволена життям і смертельно втомлена від власного голосу. Немов розповсюджувач жіночої косметики — який, зрозуміло, ніколи в житті цією косметикою не користувався — намагався натхненно рекламувати її… зграї пінгвінів. Причому пінгвіни при цьому думають винятково про рибу та продовження роду. Або, як у випадку з їхнім потоком, — про кабак, оксамитовий сезон і дівчат.
— Разумовський! — голос викладача пролунав так, ніби він щойно виявив в аудиторії диверсанта. — Ви взагалі розумієте, де перебуваєте?
Валик повільно підвівся з-за парти. На обличчі в нього був вираз людини, яку висмикнули з надзвичайно важливих філософських роздумів… хоча насправді він просто ледь не задрімав.
— В університеті… — обережно припустив він.
Аудиторією пробіг смішок. Викладач зняв окуляри, повільно протер їх хустинкою — жест, яким зазвичай користувалися хірурги перед особливо складною операцією.
— Похвально, що ви це хоча б пам'ятаєте, — сухо зауважив він. — А тепер спробуйте згадати, про що йдеться на лекції.
Валик чесно спробував. Він навіть подивився на дошку, де крейдою були виведені якісь схеми, стрілки та слова, що здавалися знайомими… але чомусь не бажали складатися в осмислену картину.
— Про… — почав він. І замовк.
Аудиторія завмерла в очікуванні.
— …про важливе, — нарешті закінчив Валик.
Сміх прокотився вже голосніше. Викладач повільно звів очі до стелі, ніби подумки запитував у вищих сил, за які саме гріхи йому дісталася ця група.
— Разумовський, — нарешті промовив викладач. — Ви володієте унікальним даром.
— Яким? — щиро зацікавився Валик.
— Надавати абсолютно логічні відповіді що не несуть жодного змісту.
— Дякую, — серйозно кивнув Валик.
Сміх став гучнішим. І цієї миті двері аудиторії розчинилися. Спочатку до аудиторії увійшов холодний протяг із коридору. Потім — Настя. Вона увійшла так, ніби не запізнилася на лекцію, а навпаки — відкривала її. За нею з'явилася Саша — з тим виразом обличчя, який буває в людини, котра чудово розуміє, що запізнилася… але вважає, що світ зобов'язаний це пережити. Це були дві зірки їхнього потоку, які явно потрапили на їхній факультет, чи навіть в університет, помилково, але якимось дивом довчилися до п'ятого курсу. Незрозумілим залишалося питання — навіщо. Але відповіді на нього не знав ніхто, не кажучи вже про Настю й Сашу. Анастасія зупинилася біля дверей, оглянула аудиторію й помітила Валика, який стояв посеред класу. Вона злегка посміхнулася.
— О, ми вчасно, — тихо сказала вона Саші. — Найцікавіше вже триває.
— Так, — погодилася Саша. — Судячи з виразу обличчя викладача, кульмінація.
Викладач повільно повернувся до них. Дуже повільно. Так повільно, що аудиторія встигла притихнути.
— Дівчата… — мовив він. І після довгої паузи продовжив: — Скажіть, будь ласка… котра зараз година?
Настя подивилася на годинник. Потім на викладача.
— Для декого — вже запізно, — спокійно сказала вона.
Аудиторія вибухнула. Валик подумав: Оце рівень. Людина запізнилася — і все одно перемогла. Викладач на кілька секунд заплющив очі, чекаючи, поки аудиторія вгамується.
— Проходьте, — сказав він утомлено. — Якщо вже ви вирішили прикрасити нашу лекцію своєю присутністю.
Настя пішла між рядами. Вона навіть не йшла — дефілювала, ніби це була не стара аудиторія, а подіум. Порівнявшись із Валиком, вона тихо сказала:
— Ну що, Валику, знову зірка?
Валик зітхнув.
— Я намагаюся підтримувати атмосферу.
Саша пройшла слідом і прошепотіла :
— Головне — не впусти атмосферу на викладача.
— Запізно, — сказав Валик. — Вона вже тисне на нас усіх.
Викладач різко постукав крейдою по дошці.
— Так! Якщо циркову програму закінчено, можливо, ми повернемося до лекції?
Він подивився на Ваиика.
— Разумовський, сідайте. Поки ви стоїте, у мене складається відчуття, що вистава триває.
Відредаговано: 27.10.2026