**РОЗДІЛ П’ЯТИЙ Нові шляхи, нові зустрічі»**

«Нові шляхи, нові зустрічі»**
Я прокинулася з відчуттям, що світ більше не обмежується минулим.
Той біль, що колись стискав серце, став тлом, на якому виросла моя сила.
Я відчувала себе іншою — сильною, незалежною, готовою на нові випробування.
Ранок почався з кави на терасі, де сонце грало на вікнах, заливаючи кімнату теплим світлом.
Я відчувала свободу, і в цій свободі відкривалося нове життя.
Я навіть не помітила, як телефон завібрував.
— Новий лист від незнайомця, — подумала я і відкрила його.
«Привіт, Аліно. Мене звати Артем. Ми знайомі через твою подругу Юлю. Я хочу запропонувати тобі щось цікаве для твого проекту. Якщо тобі цікаво — зустрінемося?»
Я посміхнулася. Незнайоме ім’я і така впевненість.
— Чому б і ні? — сказала я сама собі.
Ми домовилися зустрітися в маленькому кафе біля парку.
Він був вже там, коли я зайшла. Високий, з відкритим поглядом і легкою усмішкою.
— Аліна? — спитав він, і його голос звучав легко, майже дружньо.
— Так, я, — відповіла я.
Ми почали говорити. Про проекти, про мрії, про життя.
Він був уважним слухачем, задавав цікаві питання і не намагався виглядати розумнішим за мене.
Це було так незвично, що я майже забула про всі минулі образи.
— Ти сильна, — сказав він раптом.
Я посміхнулася і не знала, що відповісти.
— Сила приходить не від того, що тебе не б’ють долею, — сказала я, — а від того, як ти піднімаєшся після падіння.
Він кивнув, і його погляд став глибшим.
Мені здалося, що він бачить мене такою, якою я є, без масок і ролей.
Це було нове відчуття, і воно змушувало серце битися швидше.
Після зустрічі ми продовжили спілкуватися. Кожен день приносив нові розмови, сміх, обговорення ідей.
Я відчувала, як всередині народжується щось нове.
Не стосунки з минулим, не очікування від нього, а щось живе, справжнє і легке.
Одного вечора ми разом працювали над проектом у моїй студії.
— Ти неймовірно сконцентрована, — сказав він, коли я показала свої креслення.
— Ти бачиш те, що інші пропускають, — відповіла я, не дивлячись на нього.
Між нами виникла невидима напруга. Не та, що лякає, а та, що збуджує цікавість і бажання пізнавати одне одного далі.
І тоді він запитав:
— Аліно, ти боїшся нових почуттів?
Я відчула, як серце стиснулося від несподіванки.
— Можливо… трохи. Але я більше не боюся бути собою, — сказала я.
Він посміхнувся. — І це головне.
Ми почали проводити більше часу разом. Прогулянки, кави, робота над проектом, сміх і легкі жарти.
Він не намагався мене захопити або підкорити. Він просто був поруч. І це було нове відчуття — відчуття довіри, яке я давно не відчувала.
Через кілька тижнів я вперше задумалася: можливо, щастя існує не там, де ти чекаєш його, а там, де дозволяєш собі відкритися.
Артем став людиною, з якою можна бути собою, без масок і очікувань.
І кожна зустріч з ним робила мене сильнішою, щасливішою, живою.
В той же час минуле не відступало повністю.
Я все ще отримувала його повідомлення — короткі, інколи беззмістовні, але вони нагадували мені: рани завжди залишаються, поки їх не приймаєш.
Я прийняла їх. Прийняла, що колись він був частиною мого життя, і відпустила.
Я дивилася на Артема, дивилася на себе, дивилася на світ і відчувала легкість.
Я навчилася цінувати себе, свій час, свою свободу.
І одночасно — я навчилася довіряти серцю, дозволяти новому прийти, не боячись, не тримаючись за минуле.
Це був момент, коли я зрозуміла: нове життя не починається після закінчення минулого. Воно починається тоді, коли ти дозволяєш собі бути щасливою тут і зараз.
Я усміхнулася, дивлячись на місто через вікно.
Світ здавався великим, світлим і сповненим можливостей.
І вперше я відчула: серце готове до нового, і це відчуття неймовірне.
Ми не знали, що буде завтра.
Але я знала одне — я більше не та, хто боїться любити.
Я більше не та, хто дозволяє минулому визначати майбутнє.
Я сильна, я щаслива, і я готова йти вперед.