Розділ 3.10 СІЄННА

Адріан повернувся з кухні з льодом, загорнутим у тонкий рушник, і Сієнна вперше за весь вечір по-справжньому подивилася на нього. Він уже не здавався тим чоловіком, який кілька хвилин тому кинувся на Ітана. Злість сховалася глибше, але нікуди не зникла: сиділа в напружених плечах, у занадто рівних рухах, у тому, як обережно він поклав телефон на стіл, ніби будь-яка зайва сила зараз могла щось зламати. Коли Адріан сів поруч, він не торкнувся її одразу, лише підняв рушник і запитально глянув на пошкоджену щоку.

— Можна?

Сієнна кивнула. Холод торкнувся шкіри, і вона мимоволі сіпнулася. Адріан відразу прибрав руку, наче обпікся сам.

— Вибач.

— Я не через тебе.

Він не заперечив, але й не наблизився знову. Сієнна кілька секунд дивилася на його руку з рушником, потім сама взяла Адріана за зап’ясток і повернула її до своєї щоки.

— Я сказала, не через тебе.

Цього разу він не відвів погляду. Обережно притримував лід, стежачи за її обличчям так уважно, що від цього стискалося горло. Сієнна ще трималася, поки біль був фізичним, поки можна було думати про холод на щоці, сліди пальців на зап’ястку, перекинутий стілець на кухні. Але ця обережність виявилася гіршою за все інше. Вона нахилилася й притулилася лобом до його плеча, а за секунду відчула руку між лопатками. Адріан не тягнув її до себе. Просто тримав.

Сльози прийшли тихо, без красивих схлипів і слів. Сієнна плакала від виснаження, від сорому за те, як далеко все зайшло, від страху, який наздогнав лише тепер, коли небезпека вже минула. Адріан сидів нерухомо, лише іноді проводив долонею по її спині, і це було майже нестерпно знайомим. Колись саме так вона приходила до нього зі своїми катастрофами — проваленим іспитом, сваркою з матір’ю, дурним хлопцем, який розбив їй серце ще до того, як вона зрозуміла, що воно давно зайняте зовсім іншою людиною.

Коли Сієнна нарешті перестала плакати, то не відсунулася одразу. Щока лежала на його грудях, під вухом рівно билося серце, хоча не так спокійно, як Адріан намагався виглядати. Лише тоді вона згадала про одну річ, яку повинна була сказати першою.

— Я розійшлася з ним до того, як ти прийшов.

Адріан трохи повернув голову, але руку з її спини не прибрав.

— Я зрозумів.

— Ні. — Сієнна відсунулася настільки, щоб бачити його обличчя. — Я хочу, щоб ти знав. Не через удар. Не тому, що ти з’явився. Я вже сказала йому, що більше не хочу бути з ним. Це рішення було прийняте до всього цього.

На кілька секунд у погляді Адріана щось змінилося. Не тріумф — і Сієнна була вдячна йому за це. Швидше тихе полегшення, яке він одразу спробував приховати.

— Добре.

Вона навіть крізь втому ледь не закотила очі.

— Колись я забороню тобі це слово.

Кутик його рота сіпнувся, але усмішка швидко зникла. Сієнна дивилася на нього й раптом зрозуміла, що якщо не поставить наступне питання зараз, то ще невідомо скільки часу носитиме його всередині.

— А тепер скажи мені правду.

Адріан не перепитав. Погляд став серйознішим, і Сієнна зрозуміла: він знає, про що вона.

— Всю, — додала вона. — Про той вечір. Чотири роки тому.

Він повільно зняв руку з її спини й поклав рушник із льодом на стіл. Кілька секунд сидів, нахилившись уперед і зчепивши пальці, наче шукав не красиві слова, а ті, які не дозволять йому знову сховатися.

— Я збрехав тобі.

Сієнна чекала цієї фрази роками, але почути її вголос виявилося зовсім не так, як вона уявляла.

— Я знаю.

— Ні. Ти здогадувалася. Це не те саме. — Адріан потер долонею потилицю й нарешті подивився на неї. — Я сказав тобі забути не тому, що нічого не відчував. Якби нічого не відчував, усе було б набагато простіше.

Сієнна мовчала, боячись навіть трохи поворухнутися.

— До тієї ночі я дуже довго пояснював собі все нормально. Ти молодша. Ти звикла мені довіряти. Я звик витягувати тебе з проблем. Ми сім’я, принаймні так усі це називали. Мені було зручно думати, що я просто надто до тебе прив’язаний і що це мине, коли ти подорослішаєш, почнеш жити своїм життям. — Він тихо видихнув. — А потім ти запитала, чи думав я коли-небудь про те, щоб тебе поцілувати. І я зрозумів, що думав. Не один раз.

Сієнна відчула, як усередині щось болісно стислося. Чотири роки вона поверталася до тієї тиші після свого запитання. Намагалася переконати себе, що придумала відповідь, бо дуже хотіла її почути. Тепер Адріан вимовив усе сам.

— Тоді навіщо ти зробив так, щоб я почувалася ідіоткою?

Він прийняв питання без захисту.

— Бо злякався не себе. Тобі було вісімнадцять. Мені двадцять сім. Ти довіряла мені ще задовго до того, як між нами могло бути щось подібне, і я не знав, чи маю право взагалі дозволяти собі ці почуття. Замість того щоб чесно сказати це тобі, я вирішив, що знаю, як буде краще. Для тебе. Для родини. Для всіх. — Його щелепа напружилася. — І зробив найгірше з того, що міг: переконав тебе, що все існувало тільки у твоїй голові.

Сієнна опустила очі. Стара образа нікуди не поділася, але вперше перестала бути безформною. У неї з’явилася причина. Не добра. Не така, що все виправдовувала. Просто причина.

— Ти міг сказати правду.

— Міг.

— Я б усе одно поїхала.

— Можливо.

— Але я б не провела чотири роки, думаючи, що сама все вигадала.

Адріан довго дивився на неї.

— Знаю. І я не можу повернути тобі ці чотири роки.

Сієнна провела пальцем по краю рушника. Тепер настала її черга говорити те, що вона теж приховувала набагато довше, ніж мала.

— Я теж брехала. Коли повернулася й поводилася так, ніби нічого не пам’ятаю. Коли робила вигляд, що ти для мене просто частина родини, з якою я давно не бачилася. Я пам’ятала все.

Адріан не ворухнувся.

— Я кохала тебе тоді, — сказала вона й відчула, як після цих слів усередині ніби провалюється підлога. — І намагалася перестати. Серйозно. Я поїхала, вчилася, будувала інше життя. Потім з’явився Ітан. Я думала, що цього достатньо. Але, здається, я так і не перестала.