Розділ 3.9 СІЄННА

Ітан приїхав увечері. Клер із Річардом поїхали на вечерю до друзів, Адріанової машини біля будинку теж не було, і Сієнна зловила себе на полегшенні, щойно визирнула у вікно. Ця розмова мала належати тільки їм двом. Без матері, яка одразу почне шукати, кого рятувати, без Річарда з його важким мовчанням і точно без Адріана, присутність якого перетворила б будь-яку правду на щось інше.

Коли Ітан зайшов на кухню, він навіть не намагався всміхнутися. Зняв куртку, кинув її на спинку стільця й кілька секунд просто дивився на Сієнну. Вона стояла біля острова, обхопивши долонями холодну склянку з водою, до якої так і не торкнулася. Усередині все було дивно спокійним — не тому, що вона перестала боятися цієї розмови, а тому, що рішення вже було прийняте й тепер залишалося тільки зробити те, що вона відкладала кілька тижнів.

— Ти хочеш розійтися, — сказав Ітан. Не запитав.

Сієнна опустила склянку на стільницю. Вона могла б почати здалеку, сказати, що він хороша людина, що вони багато для неї означали, що вона не хоче завдати йому болю. Усе це було правдою й водночас звучало б як боягузтво.

— Так.

На його обличчі нічого не змінилося одразу. Лише щелепа напружилася, а погляд ковзнув убік, наче Ітану раптом стало цікаво, що лежить на кухонному столі. Сієнна бачила, як він намагається втримати першу реакцію, і від цього власна провина стала майже фізичною. Вона знала, що має право піти зі стосунків, яких більше не хоче. Це не означало, що вона мала право чекати, ніби він прийме це спокійно.

— Через квартиру? — запитав він нарешті. — Чи квартира була просто першою річчю, через яку ти нарешті вирішила сказати вголос те, що вже давно думала?

Сієнна повільно видихнула.

— Квартира змусила мене зрозуміти, що я йду кудись тільки тому, що це здається логічним. Ми разом майже два роки, значить, треба жити разом. Потім ще щось. Потім ще. А я весь час чекала, що в якийсь момент почну хотіти цього так само, як ти.

Ітан коротко засміявся, але в тому звуці не було нічого веселого.

— І не почала.

— Ні.

Їй було боляче бачити, як він приймає це слово. Він відступив від столу, пройшов до вікна й повернувся назад, ніби кухня раптом стала для нього замалою. Сієнна пам’ятала іншу його злість — легку, швидку, таку, яку він майже завжди вмів перевести на жарт. Ця була іншою. Повільнішою. Особистою.

— Тобто я все це робив один, — сказав він. — Планував. Шукав квартиру. Думав, де ти поставиш свій мольберт. Слухав тебе, коли ти говорила, що світла замало, шукав інший варіант, а ти просто... чекала, поки зрозумієш, чи тобі взагалі потрібне це життя.

— Я не знала тоді.

— А я мав знати за двох?

Сієнна стиснула пальці на краю стільниці.

— Ні. Саме тому я зараз кажу.

— Зараз, — повторив Ітан. — Після договору. Після меблів. Після того, як я вже привіз половину речей.

Вона не стала захищатися. Він мав право злитися на це.

— Я мала сказати раніше.

— Так, мала.

Слова прозвучали різко, і Сієнна відчула, як усередині сіпнулася звична потреба пояснити себе краще, зробити так, щоб він не думав про неї найгірше. Але це була саме та пастка, з якої вона намагалася вибратися останні дні: неможливо закінчити стосунки так, щоб інша людина не відчула себе покинутою.

Ітан знову подивився на неї. Цього разу довше.

— Є хтось інший?

Сієнна не очікувала, що питання прозвучить так прямо.

У грудях усе стиснулося.

— Ітан...

— Просто скажи «ні».

Вона могла. Одне слово. Формально навіть не зовсім брехня: вона не йшла від нього до Адріана, нічого з Адріаном після того поцілунку не відбувалося, і рішення про розрив вона прийняла сама. Але вони поцілувалися. І Сієнна більше не хотіла будувати ще одну частину цієї розмови на напівправді.

Ітан побачив її паузу. Його обличчя змінилося.

— Отже, є.

— Я не сказала цього.

— Тобі й не треба було.

Він відступив на крок і провів долонею по волоссю. Сієнна бачила, як у ньому щось складається докупи: її реакції на Адріана, телефон, відмова від квартири, останні тижні дистанції. Саме цього вона й боялася. Не тому, що він помилявся у всьому. А тому, що тепер будь-яка її спроба пояснити різницю між «я йду не заради Адріана» і «між мною та Адріаном нічого немає» звучатиме як викручування.

— Це Адріан?

Сієнна відчула холод уздовж спини.

— Я не розходжуся з тобою через нього.

— Я запитав не це.

Ітан більше не приховував злості. Голос залишався відносно тихим, але в ньому зникла звична легкість.

— Між вами щось було?

Сієнна подивилася на нього. Секунда. Друга. Цього вистачило.

— Господи.

Ітан відвернувся, сперся руками об край столу й кілька разів глибоко вдихнув. Сієнна бачила, як рухаються його плечі. Їй захотілося підійти, але вона залишилася на місці. Дотик зараз був би майже образою.

— Ми поцілувалися, — сказала вона нарешті. — Один раз.

Ітан повільно випрямився.

— Коли?

— Кілька днів тому.

— До того, як ти сказала, що не хочеш переїжджати?

Сієнна кивнула. Він закрив очі й засміявся, цього разу зовсім без гумору.

— Неймовірно.

— Я не збираюся виправдовуватися.

— А що ти збираєшся робити? — Він різко повернувся до неї. — Пояснити мені, що це був тільки один поцілунок? Що технічно ти ще не встигла зі мною розійтися, але вже достатньо заплуталася, щоб цілувати іншого чоловіка?

Сієнна відчула, як сором і злість змішалися так щільно, що важко було розрізнити одне від іншого.

— Я знаю, що зробила погано.

— Не треба мені це "я знаю". Ти хоч раз уявила, як це виглядає з мого боку?

— Так.

— Сумніваюся.

Його голос став голоснішим. Не крик, але вже близько.

— Я живу в домі твоєї родини, сиджу з вами за одним столом, дивлюся, як він ходить навколо тебе, і весь цей час думаю, що просто ревную без причини. Потім ловлю себе на тому, що читаю твій телефон і почуваюся останнім ідіотом. А виявляється, я не вигадав це.