Розділ 3.8 СІЄННА

Двері за Ітаном зачинилися, і в будинку стало неприродно тихо. Сієнна ще кілька секунд стояла посеред кімнати, дивлячись на місце, де він щойно був. У коридорі стихли кроки. Потім десь унизу клацнув замок вхідних дверей. Він пішов. Не грюкнув дверима. Не повернувся. Не написав через хвилину щось різке. Просто пішов.

Сієнна повільно сіла на край ліжка. Тільки тепер, коли сперечатися більше не було з ким, стало зрозуміло, наскільки вона втомилася. Від Ітана, від Адріана, від себе. Від постійного «не знаю».

Вона вперлася ліктями в коліна й закрила обличчя руками. Перед очима все ще стояла квартира, коробки, дві чашки, складений стіл у кімнаті, яку Ітан уже називав її майстернею. І його обличчя, коли вона сказала, що не хоче переїжджати.

Сієнна заплющила очі. Можна було ще раз сказати собі, що вона налякалася. Що все сталося надто швидко. Що повернення додому вибило її з рівноваги. Що Адріан усе ускладнив. Це було б зручно. Але неправда вже починала втомлювати більше, ніж сама правда.

Сієнна відкинулася назад і лягла поперек ліжка, не знімаючи одягу. Подивилася в стелю. Ітан. Вона згадала його не таким, яким він був сьогодні. Іншим. Перший рік за кордоном. Її крихітна квартира, де на підлозі вічно лежали фарби, книги й одяг. Ітан сидів біля вікна з пластиковою коробкою локшини й обурювався, що вона знову забула поїсти. Тоді вона сміялася.

Потім згадалася ніч перед важливим переглядом. Вона майже не спала, була впевнена, що все провалить, а Ітан просто лежав поруч і слухав, як вона пів години пояснює, чому всі її роботи жахливі. Не сперечався, не говорив, що вона геніальна. Просто сказав: "Добре. Тоді завтра підеш і провалишся красиво". Вона тоді засміялася так сильно, що перестала плакати.

Сієнна перевернулася на бік. Такі моменти були. Багато. Не вигадані. Не фальшиві. Вона справді була з ним щаслива. Але тепер, коли переглядала ці спогади один за одним, помічала те, чого раніше не хотіла бачити.

Вони майже всі були про теперішнє, про сьогодні, про завтра. Максимум про наступні вихідні. Вона пам’ятала, як вони планували поїздки, концетри, відпустку, новий ресторан. Вона не пам’ятала жодного моменту, коли сама серйозно уявляла їх через п’ять років. Не тому, що боялася шлюбу. Не тому, що була надто молодою. Просто ніколи не дивилася так далеко. Ітан дивився. Вона — ні.

Сієнна сіла. Ця думка була неприємною. Тому що тепер усе складалося надто логічно. Поки їхні стосунки були легкими, вона була щаслива. Поки не треба було нічого вирішувати — їй підходило. Поки майбутнє залишалося словом без форми — вона могла думати, що все чудово.

А потім з’явилася квартира. Справжня, з ключем, з меблями, з місцем для її речей. І раптом вона почала відступати. Ще до того, як наважилася чесно назвати причину.

Сієнна провела долонями по обличчю. Найпростіше було сказати: Адріан. Він повернув старі почуття. Поцілував її. Змусив порівнювати. Зламав те, що працювало. Але якщо бути до кінця чесною, він нічого не ламав. Він лише змусив її перестати не дивитися.

Сієнна згадала перший день після повернення. Як Ітан говорив про агентів. Як легко вона погоджувалася. Як ще тоді, задовго до поцілунку, її щось лякало у слові "разом". Тоді вона списала це на втому. Потім на дім. Потім на Адріана. Завжди знаходилася причина. Тільки не та, яку вона не хотіла називати.

Сієнна встала й підійшла до комода. Там лежав ключ від квартири. Маленький срібний брелок у формі пензля. Вона взяла його в руку. І одразу згадала Ітана того дня. Задоволеного, трохи смішного. Такого щиро щасливого, коли він віддавав їй цей ключ. Він бачив у ньому початок. Вона весь час намагалася відчути те саме. Не змогла.

Сієнна стиснула ключ у долоні. І тут прийшла ще одна думка. Найгірша. Можливо, вона любила Ітана не так, як він любив її. Можливо, любила те, що він давав їй: спокій, легкість, відчуття, що можна бути новою версією себе, людиною без минулого. Поруч із ним не треба було пояснювати терасу. Не треба було згадувати Адріана. Не треба було бути тією Сієнною, яка втекла з дому з розбитим серцем і зробила вигляд, що просто хоче вчитися за кордоном. Ітан був безпечним. Можливо, вона й справді любила його. Але тепер це слово здавалося недостатнім. 

Сієнна повільно поклала ключ назад. Сказати собі "я його не кохаю" виявилося складніше, ніж очікувалося. Бо це звучало так, ніби все між ними було брехнею. А це теж було неправдою. Вона кохала його. Колись, по-своєму, можливо, досі любила як людину. Але не хотіла бути його дівчиною. Не хотіла будувати з ним спільний дім. Не хотіла одного дня прокинутися поруч і зрозуміти, що залишилася тільки тому, що він хороший і не дав їй достатньої причини піти. Ось це вже було правдою.

Сієнна стояла біля комода й дивилася на власне відображення в дзеркалі. Дивно. Вона чекала, що після такого висновку стане страшніше. Натомість стало тихіше. Не легше, просто ясніше. Адріан тут більше нічого не вирішував. Навіть якби завтра він сказав, що між ними була помилка, навіть якби зник, навіть якби одружився з Ванессою чи кимось іншим. Сієнна все одно не хотіла повертатися в квартиру з Ітаном. Оце й була відповідь. Не "кого вона обирає". А кого більше не обирає.

Сієнна взяла телефон. Довго дивилася на чат з Ітаном. Потім написала: "Нам потрібно поговорити."

Відправила. Телефон поклала поруч із ключем.

І тільки тоді дозволила собі подумати найпростішу й найболючішу фразу. Вона більше не хотіла бути з Ітаном. Не через Адріана. Через себе.