Розділ 3.7 СІЄННА

Сказати Ітану виявилося значно важче, ніж кілька днів носити цю думку в голові.

У квартирі вже з’явилося достатньо речей, щоб вона перестала виглядати тимчасовою. На кухонному столі стояли дві чашки, у ванній — зубна щітка Ітана й новий флакон гелю, а в кімнаті, що мала стати майстернею Сієнни, біля стіни лежав запакований стіл. Навіть дурний торшер у вітальні тепер здавався частиною інтер’єру, а не випадковою покупкою.

Ітан возився з коробкою біля телевізійної тумби й щось бурмотів про подовжувач. Сієнна сиділа на підвіконні, тримаючи в руках чашку, до якої так і не торкнулася. Уже хвилин десять вона шукала правильний момент, хоча дедалі очевиднішим ставало: правильного не буде.

— Я думаю, сюди треба ще одну розетку, — сказав Ітан, випрямившись. — Або заховаємо провід за тумбою. Ти чого така тиха?

Сієнна провела пальцем по краю чашки.

— Нам треба поговорити.

Ітан завмер лише на секунду.

— Ого. Ця фраза ніколи не закінчується нічим хорошим.

Він спробував усміхнутися, але Сієнна не відповіла, і усмішка швидко зникла. Ітан поставив коробку на підлогу й сперся стегном об край тумби.

— Добре. Говори.

Сієнна подивилася на кімнату. На лампу, чашки, коробки, в яких уже лежали його речі й кілька дрібниць, куплених для них обох.

— Я не хочу переїжджати.

Ітан насупився.

— Зараз?

— Взагалі.

Кілька секунд він просто дивився на неї.

— Тобто як це — взагалі?

Сієнна поставила чашку на підвіконня.

— Я поспішила, коли погодилася. Квартира хороша. І ти все зробив правильно. Майстерня, світло, навіть той жахливий брелок… Але я сказала "так" не тому, що була готова. Мені просто здалося, що після двох років разом це логічний наступний крок.

Ітан повільно кивнув, ніби намагався скласти її слова в щось зрозуміле.

— Логічний наступний крок.

— Ітан…

— Ні, почекай. Мені просто цікаво. Ми знайшли квартиру, підписали договір, я почав перевозити речі, замовив меблі. Ти весь цей час думала, що не хочеш тут жити?

— Не весь.

— О, тоді мені значно легше.

Сарказм був різкішим, ніж вона звикла від нього чути. Сієнна опустила погляд.

— Я знаю, що мала сказати раніше.

— Так. Мала.

Ітан відійшов до вікна, постояв там кілька секунд, потім різко повернувся.

— Це якось пов’язано з Адріаном? 

Сієнна завмерла. Питання було не зовсім несподіваним після історії з телефоном, але почути його зараз — тут, серед коробок і речей для їхнього майбутнього — виявилося зовсім іншим.

— Чому ти взагалі зараз про нього?

Ітан подивився на неї так, ніби не міг вирішити, серйозно вона питає чи намагається виграти час.

— Бо я не сліпий, Сієнно.

Сієнна відчула, як напружилися плечі.

— Я не хочу зводити все до нього.

— А я хочу хоча б один раз отримати нормальну відповідь.

Його голос підвищився, але він одразу стримався. Провів долонею по волоссю й тихіше додав:

— Бо останнім часом я питаю тебе одне, а ти відповідаєш на щось зовсім інше.

Сієнна мовчала. Ітан коротко засміявся.

— От. Знову.

— Я не знаю, що тобі сказати.

— Правду було б непогано.

Це зачепило.

— Я і намагаюся сказати правду.

— Тоді скажи її повністю.

Він підійшов ближче, але зупинився за кілька кроків.

— Ти не хочеш жити зі мною, бо раптом зрозуміла, що ми поспішили? Чи тому, що повернулася сюди, побачила його — і тепер усе, що було між нами два роки, тобі вже не дуже підходить?

— Це несправедливо.

— А це все взагалі несправедливо, Сієнно.

Вона замовкла. Ітан теж. Кілька секунд вони дивилися один на одного, і вперше в його погляді Сієнна побачила не тільки образу, а й справжню злість.

— Я не кажу, що наші два роки нічого не значать, — сказала вона нарешті. — Саме тому я й не хочу переїжджати сюди й удавати, що все нормально.

— А я, виходить, удавав?

— Ні.

— Бо я, дурень, реально думав, що ми будуємо спільне життя.

Сієнна відчула, як слова влучили точно.

— Ітан…

— Не треба зараз мене жаліти.

Він відійшов до коробок і штовхнув одну носком кросівка, не сильно, але достатньо, щоб вона посунулася по підлозі.

— Я не хочу тебе жаліти.

— Тоді поясни мені, що саме я маю з цим робити. Сидіти й чекати, поки ти розберешся, чи достатньо мене любиш?

Сієнна підняла голову.

— Я цього не прошу.

— А звучить саме так.

Ітан сів на край дивана й сперся ліктями на коліна.

— "Я не хочу переїжджати. Я не знаю, що відчуваю. Мені треба подумати". Добре. А я в цій історії хто? Хлопець, якого можна поставити на паузу?

Сієнна відчула знайому провину, але цього разу не стала від неї ховатися.

— Ні.

— Тоді не став мене.

Він подивився прямо на неї.

— Якщо ти не хочеш жити зі мною — добре. Я переживу. Якщо більше не любиш — теж скажи. Буде хріново, але принаймні я знатиму, що відбувається. Але я не збираюся ходити навколо тебе навшпиньки, поки ти вирішуєш між мною і ним.

— Я не сказала, що вибираю між вами.

— А я й не впевнений, що мені від цього легше.

Сієнна стиснула пальці.

— Мені треба зрозуміти, що я відчуваю до тебе. 

Ітан завмер. Ось тепер вона справді зробила боляче.

— Серйозно?

Сієнна не відвела очей.

— Так.

Ітан кілька секунд дивився на неї, потім повільно підвівся.

— Ти майже два роки зі мною, а тепер тобі треба подумати, що ти до мене відчуваєш.

У голосі більше не було сарказму. Це звучало гірше.

— Я не можу змусити себе знати відповідь тільки тому, що ми давно разом.

— Ні, не можеш.

Ітан узяв куртку зі спинки стільця й різко просунув руку в рукав.

— Але й я не зобов’язаний робити вигляд, що мене влаштовує чекати на цю відповідь.

Сієнна підвелася.