Розділ 3.5 СІЄННА

Після розмови з Ітаном Сієнна майже цілий день намагалася не думати ні про телефон, ні про квартиру, ні тим більше про Адріана. Останнє виходило найгірше. Достатньо було почути його ім’я від Ванесси або помітити темний піджак у дальньому кінці залу, щоб увага сама смикнулася в той бік. Тому Сієнна зробила те, що завжди робила, коли власна голова починала заважати: завантажила себе роботою.

До обіду вона переробила частину ескізу, двічі пройшла майбутню експозицію й встигла посперечатися з постачальником, який наполягав, що потрібний їй відтінок стіни «візуально майже не відрізняється» від іншого. Після двадцяти хвилин розмови чоловік здався, а Сієнна вперше за день відчула задоволення від того, що хоча б одна проблема мала конкретне рішення.

Близько третьої вона вийшла по каву. У галереї ставало задушливо від пилу й постійного шуму інструментів, тому замість того, щоб одразу повернутися, Сієнна сіла біля вікна в кав’ярні навпроти. Перед нею лежав блокнот, у якому мав народитися новий ескіз, але за десять хвилин вона намалювала тільки кілька беззмістовних ліній.

Їй знову згадалася вчорашня розмова з Ітаном.

Не те, що він узяв її телефон. Це досі злило, і вона не збиралася робити вигляд, ніби нічого не сталося. Але одна його фраза засіла значно глибше."Ти поводишся так, ніби тебе наполовину тут немає."

Сієнна постукала ручкою по краю блокнота. Найпростіше було б звинуватити в усьому Адріана. До його поцілунку вони з Ітаном не говорили про розрив. До її повернення додому вони взагалі майже не сварилися. Значить, ось причина: старі почуття повернулися, усе переплутали, і тепер їй треба лише дочекатися, поки це мине.

Зручне пояснення. Сієнна вже майже повірила б у нього, якби не ключ, що досі лежав на комоді.

Вона перевернула сторінку блокнота й, сама не знаючи навіщо, написала зверху: “Якби Адріана не було?” Питання виглядало по-дурному. Сієнна навіть хотіла закреслити його, але замість цього відклала ручку.

Добре. Нехай Адріана немає. Не помер — її уява відмовлялася бути настільки драматичною. Просто поїхав. Наприклад, відкрив новий проєкт в іншій країні. Зустрів жінку, яка не мала жодного стосунку до його сім’ї, не носила фарбу на рукавах і не створювала проблем самим фактом свого існування. Одружився з нею. На останній думці стало боляче.

Сієнна стиснула губи й змусила себе продовжити. Немає Адріана — є тільки вона й Ітан. Їхня квартира поступово обростає речами. Зелений диван, який він показував у кафе. Її мольберт біля вікна. Його чашка поруч із її на кухні. По суботах вони купують продукти, ввечері сперечаються, що дивитися, вранці хтось із них першим займає ванну. Нормальне життя. Нічого страшного в ньому не було. То чому, коли Сієнна намагалася уявити себе всередині, замість полегшення відчувала дивну тісноту?

Вона взяла чашку, але кава вже охолола.

Ітан був хорошим із нею. Не в якомусь абстрактному сенсі — Сієнна могла згадати сотні дрібниць. Як він приїжджав до неї після занять із їжею, бо знав, що сама вона забуде повечеряти. Як терпляче сидів на підлозі її крихітної студентської квартири, поки вона фарбувала полотно до третьої ранку. Як одного разу проїхав половину міста за папером потрібної щільності й потім ще тиждень вимагав визнати його «спонсором високого мистецтва». Поруч із ним їй довго було легко. Особливо там, за кордоном.

Ітан не знав сімнадцятирічної Сієнни. Не знав, чому перший рік вона майже ніколи не телефонувала додому сама. З ним можна було не пояснювати минуле, а просто жити далі. Можливо, саме це вона й полюбила найбільше. 

Сієнна завмерла з чашкою в руках. Думка була неприємною. Вона любила Ітана — у цьому їй не хотілося сумніватися. Але раптом уперше подумала, що любов до людини й бажання прожити з нею наступні десять років можуть виявитися не одним і тим самим.

Телефон завібрував біля блокнота.

Ітан: Ти сьогодні до котрої? Можу забрати тебе після роботи.

Сієнна довго дивилася на повідомлення. Ще тиждень тому вона просто написала б час. Тепер пальці зависли над клавіатурою.

Сієнна: Сьогодні затримаюсь. Не чекай, добре? Побачимось удома.

Ітан: Окей. Не забудь хоча б поїсти.

Сієнна мимоволі усміхнулася. Саме в цьому й була проблема. Він усе ще був Ітаном: турботливим, знайомим, тим, кого вона сама колись впустила у своє життя.

Але чи справді без Адріана вона все одно обрала б Ітана?

Сієнна закрила блокнот, так і не написавши відповіді.