Розділ 3.3 СІЄННА

Ключ був маленький, срібний і мав дурнуватий брелок у формі пензля. Ітан поклав його Сієнні на долоню з таким урочистим виразом обличчя, ніби вручав їй не ключ від орендованої квартири, а щонайменше документи на приватний острів.

— Офіційно, — сказав він. — Тепер у тебе є місце, де можна легально псувати стіни фарбою, а я не матиму права скаржитися.

Сієнна покрутила брелок між пальцями й засміялася.

— Ти ж розумієш, що ми орендуємо квартиру? Власник може мати іншу думку щодо мого творчого самовираження.

— Тоді псуватимеш меблі. Я гнучкий.

— Дуже шляхетно з твого боку.

— Я взагалі зразковий партнер. Можеш записати.

Вони стояли посеред вітальні, і квартира вже виглядала не так, як під час першого перегляду. Тоді вона була стерильно порожньою — світлі стіни, гладка підлога, запах свіжого ремонту. Тепер біля стіни стояли три коробки з речами Ітана, на підвіконні — дві нові чашки, а в кутку з’явилася невелика лампа на тонкій ніжці. Сієнна не пам’ятала, щоб вони обирали її разом.

— Звідки лампа?

Ітан глянув у кут так, ніби тільки зараз згадав про неї.

— Побачив дорогою. Вона сюди нормально стає, правда?

Сієнна придивилася.

— Нормально.

— Оце і є дизайн інтер’єру. Роки навчання не потрібні.

— Не кажи цього при архітекторах. Тебе виженуть із міста.

Ітан усміхнувся й пішов до кухні. Він поводився тут уже зовсім інакше, ніж під час першого огляду: відкривав шафки, перевіряв розетки, поставив телефон заряджатися біля стіни так природно, ніби прожив у квартирі кілька місяців. Сієнна дивилася на нього й намагалася заразитися його настроєм. Не виходило.

— Диван привезуть у вівторок, — сказав він, повертаючись. — Інтернет підключать у середу. А в суботу можемо поїхати за столом для твоєї кімнати. Я дивився кілька варіантів, але вирішив без тебе не брати, бо потім виявиться, що не той колір дерева або стіл "не відчуває простір".

Сієнна усміхнулася.

— Я ніколи не казала, що стіл має відчувати простір.

— Ти здатна.

— Це наклеп.

— Я жив із тобою майже два роки. У мене є свідки.

Він підійшов до дверей меншої спальні й махнув їй рукою.

— Іди сюди. Я придумав.

Сієнна пішла слідом.

Кімната була світла, з великим вікном і порожньою стіною навпроти. Ітан став посередині й почав розкладати майбутнє руками: великий стіл — під вікном, стелажі — праворуч, мольберт — ближче до кута, щоб не перекривати світло.

— Ти хочеш один великий стіл чи два менших?

— Один великий.

— Я теж так подумав. Тоді можна взяти довгий, щоб ти не розкладала половину матеріалів на підлозі.

— Я все одно розкладатиму.

— Знаю. Але хоча б спробуємо створити ілюзію порядку.

Сієнна провела пальцями по підвіконню. Звідси було видно шматок парку, верхівки дерев і дитячий майданчик трохи далі. Світло справді було хороше. У сонячні дні тут можна працювати майже без ламп.

Ітан подумав про це. Запам’ятав, що їй потрібно. Виділив їй окрему кімнату ще до того, як вона сама попросила. Мало б бути тепло. Натомість у грудях з’явилося дивне відчуття тісноти.

— Бачиш? — сказав Ітан. — Уже облаштовуєш.

Сієнна повернулася.

— Що?

— Ти щойно дивилася на ту стіну так, ніби вже вибирала, що на ній стоятиме.

Вона знизала плечима.

— Професійна деформація.

— Значить, квартира офіційно пройшла художній контроль.

Ітан підійшов, поклав руки їй на талію й притягнув ближче. Поцілував у скроню, потім залишив підборіддя на її волоссі.

— Я хочу вже переїхати.

Сієнна дивилася у вікно.

— Ти так втомився від валізи?

— Від валізи теж. Але більше від того, що ми постійно живемо десь тимчасово. У тебе — мамин дім. У мене — готель, друзі, знову валіза. А тут буде наше.

Наше. Слово мало б сподобатися. Не сподобалося.

Сієнна опустила очі на ключ, який усе ще тримала в руці. Метал нагрівся від долоні.

Вона раптом уявила квартиру через місяць. Її фарби у цій кімнаті. Ітанові сорочки в шафі. Дві зубні щітки у ванній. Його ноутбук на кухонному столі. Їхні продукти в холодильнику. Вечори на дивані. Ранки, коли один із них запізнюється, поки інший шукає ключі. Нормальне життя. Хороше навіть. І саме тому власна реакція лякала ще більше.

Сієнна повільно вийшла з обіймів і пройшла до вікна під приводом подивитися на вид. Ітан не звернув уваги, уже щось говорив про штори. Вона майже не слухала. У голові з’явилося питання, якого вона уникала з моменту поцілунку. Не "чи хоче вона Адріана?". Це питання вже мало відповідь, і саме тому було занадто легким. Інше було страшніше. Якби Адріана взагалі не існувало — чи хотіла б вона все одно жити тут з Ітаном?

Сієнна дивилася вниз, де жінка в червоній куртці тягнула за собою собаку, який вперто відмовлявся йти в потрібний бік. Відповідь мала бути простою. Вони майже два роки разом. Вона любила Ітана. Принаймні завжди так думала. Він був уважним, веселим. З ним було легко. Він не вимагав від неї бути кимось іншим, підтримував її роботу, міг пів години ходити магазином у пошуках потрібного паперу й не питати, навіщо їй п’ять майже однакових відтінків. І все одно відповідь не прийшла. Не «так». Не навіть упевнене «можливо». Лише тиша. 

Сієнна стиснула ключ у долоні.

— Ти знову десь далеко.

Вона озирнулася. Ітан стояв у дверях і дивився на неї з легкою усмішкою.

— Все нормально?

Сієнна змусила себе теж усміхнутися.

— Просто втомилася. На роботі останні дні божевілля.

— Я знаю.

Він підійшов і легко торкнувся її плеча.

— Тому я й хочу, щоб ти вже переїхала. Тут хоча б зможеш закрити двері й не слухати, як твоя мама кожні двадцять хвилин питає, чи ти поїла.

Сієнна тихо засміялася.

— Вона питає не кожні двадцять хвилин.

— Добре. Раз на сорок.

— Так реалістичніше.

Ітан поцілував її в волосся. Сієнна заплющила очі. Він нічого не робив неправильно. Було б набагато простіше, якби він дратував її, тиснув, поводився погано. Тоді можна було б пояснити власне небажання квартирою, поспіхом, його характером — будь-чим.Але Ітан просто стояв поруч і щиро хотів спільного життя. Проблема була не в ньому.