Розділ 3.1 СІЄННА

Ще секунду тому вона тримала пальцями його сорочку, відчувала під долонями тепло його грудей і відповідала на поцілунок так, ніби чотири роки між ними справді можна було стерти одним рухом. Його рука була в неї на потилиці, друга — на талії, і вперше за весь час після повернення нічого не треба було вгадувати. Він хотів її. Вона хотіла його. У цьому не залишилося жодного місця для зручних пояснень.

А потім у голові з’явився Ітан.

Не абстрактно.

Сонячна кімната з великим вікном. Порожня стіна, біля якої мав стояти її мольберт. Ітан, який усміхався й питав: "Беремо?" Її власне «так», сказане всього кілька годин тому.

Сієнна різко відсахнулася.

Адріан відпустив її одразу. Не спробував утримати, не потягнувся слідом. Просто відступив на пів кроку, залишивши між ними простір, який раптом здавався величезним.

Сієнна сперлася долонями об край кухонного острова. Губи ще горіли від поцілунку, дихання не слухалося, а в голові панував такий хаос, що вона кілька секунд не могла знайти навіть першої фрази.

— Чорт.

Адріан мовчав.

Він теж виглядав не так, як кілька хвилин тому. Волосся було скуйовджене там, де вона встигла провести пальцями, комір сорочки трохи змістився, дихання залишалося важчим за звичайне. Але він уже збирав себе назад. Сієнна бачила це майже фізично: як повертається контроль у плечі, у погляд, у те, як він опустив руки вздовж тіла й більше не намагався наблизитися.

Це мало б допомогти. Не допомогло.

— У мене є Ітан, — сказала вона нарешті.

— Я знаю.

Спокійна відповідь зачепила сильніше, ніж мала. Сієнна підняла на нього очі.

— Я сьогодні сказала йому, що ми беремо квартиру.

Адріан ледь помітно напружив щелепу, але більше нічого не змінилося.

— Я теж це знаю.

— Ні. Не знаєш. Не так.

Сієнна відштовхнулася від острова й відійшла до вікна. За темним склом відбивалася кухня: біла стільниця, два залишені келихи, ноутбук Адріана, вона сама з розпатланим волоссям і занадто яскравими очима. Все виглядало майже нормально, якщо не знати, що кілька хвилин тому відбулося посеред цього бездоганного простору.

— Я погодилася переїхати до нього, — продовжила вона. — Він знайшов квартиру. Зробив для мене майстерню. Стояв там і розповідав, куди ми поставимо диван, а я сказала, що хочу цього. А тепер...

Сієнна замовкла. Сказати вголос "а тепер я цілувала тебе" виявилося складніше, ніж саме це зробити.

Адріан не допоміг.Не став завершувати за неї.

Сієнна озирнулася.

— Скажи щось.

— Що саме?

— Не знаю.

— Тоді я не хочу вигадувати за тебе.

Це було справедливо. І від цього ще гірше.

Сієнна провела долонею по обличчю.

— Я не повинна була відповідати.

Слова вийшли тихими.

Адріан завмер. Лише на мить, але Сієнна помітила.

— Добре, — сказав він.

Вона насупилася.

— Що «добре»?

— Я почув.

— Я не сказала, що...

Сієнна урвала себе. А що вона хотіла сказати? Що не шкодує? Шкодувала. Що хоче повторити? Хотіла. Що нічого не означало? Це була б відверта брехня.

Адріан дивився на неї вже інакше. Не холодно, але дуже уважно.

— Сієнно, я не збираюся вичавлювати з тебе правильну відповідь. Ти зупинилася. Ти сказала, що цього не мало статися. Я зрозумів.

— Я сказала не зовсім це.

— Ти сказала достатньо.

Сієнна відчула несподіване роздратування.

— Не роби вигляд, що все так просто.

— Я не роблю.

— Тоді чому ти знову говориш так спокійно?

Адріан повільно видихнув.

— Бо якщо я зараз скажу те, що думаю, простіше точно не стане.

Це змусило її замовкнути. На кілька секунд між ними залишився тільки гул холодильника й слабкий шум машини десь на вулиці. Сієнна подивилася на його рот і відразу розсердилася на себе. Адріан помітив. Звісно. Але цього разу не зробив нічого.

— Ти хочеш, щоб це більше не повторювалося? — запитав він.

Питання було поставлене прямо. Без натяків. Без можливості сховатися за його поведінкою. Сієнна відчула, як у животі все стискається. Сказати "так". Правильна відповідь.

У неї був хлопець. Вона збиралася переїхати з ним. Навіть якщо ці стосунки вже не здавалися такими очевидними, як місяць тому, вона не мала права тримати одного чоловіка й цілувати іншого, поки не розбереться з власним життям. 

Але слово не йшло.

— Я не знаю.

Адріан трохи опустив голову.

— Це теж відповідь.

— Ні. Це буквально означає, що я не знаю.

Сієнна стояла біля острова, зчепивши пальці так сильно, що нігті впивалися в шкіру. Їй хотілося сказати щось, що залишило б між ними хоча б вузьку шпарину. Не обіцянку. Не рішення. Просто можливість не закривати все остаточно.

— Мені треба розібратися, — сказала вона тихіше. — Я не можу зараз зробити вигляд, що Ітана немає. Не можу просто...

Адріан різко видихнув і відвернувся на секунду, провівши долонею по потилиці. Коли знову подивився на неї, у виразі вже не було тієї терплячої зібраності, до якої вона звикла. Втома проступила відкрито — не фізична, а та, що накопичується після надто довгого самоконтролю.

— Я розумію, що тобі треба розібратися. Але не проси мене стояти поруч і чекати, поки ти це робиш.

Сієнна завмерла.

— Я не просила тебе чекати.

— Ні? — Він ледь нахилив голову. — Ти щойно сказала, що не знаєш, чи хочеш, щоб це повторилося. До цього сказала, що не повинна була відповідати. Тепер хочеш часу. Який саме висновок я, по-твоєму, маю з цього зробити?

Його голос не підвищився, але в ньому вперше за вечір з’явилося справжнє роздратування. Сієнна відчула, як усередині все стискається.

— Я не сказала, що шкодую про тебе.

— А я не можу жити між "не шкодую" і "не роби нічого".

Вона відкрила рот, але Адріан продовжив, не давши їй сховатися за черговою половиною фрази.