Розділ 2.10 СІЄННА

Квартиру Ітан знайшов у п’ятницю, і вона була майже ідеальною. Саме це Сієнну й налякало.

Будинок був новий, але не безликий: у просторому холі пахло деревом і свіжою фарбою, біля ліфтів стояли великі зелені рослини, а десь під стелею грала тиха музика, яку майже не помічаєш, поки вона не вимикається. Квартира була на високому поверсі, з великими вікнами й балконом, що виходив на парк. Дві спальні, світла кухня, достатньо велика вітальня, ванна без дивної рожевої плитки, яку вони бачили в попередній квартирі. Навіть шаф було більше, ніж потрібно двом людям, які ще не встигли накопичити достатньо речей для справжнього дорослого життя.

Ітан ходив кімнатами так, ніби вже подумки заносив сюди меблі. У вітальні зупинився біля стіни й показав рукою, де стоятиме диван, потім змістився до протилежної й вирішив, що телевізор краще повісити там, щоб на екран не падало світло з вікна. Сієнна стояла біля балконних дверей, слухала його наполовину й дивилася вниз, де в парку люди гуляли з собаками, хтось бігав, а дитина в яскравому шоломі намотувала кола на велосипеді.

— А ця кімната буде твоєю, — сказав Ітан.

Сієнна обернулася.

Він стояв у дверях меншої спальні й виглядав задоволеним собою.

— Моєю?

— Майстерня. Я ж не самогубець. Якщо одразу не виділити тобі окреме місце, через місяць фарба буде на кухні, у ванній, на підлозі й, найімовірніше, на мені. Так хоча б матиму шанс урятувати половину квартири.

Сієнна засміялася.

— На тобі фарба й так буває.

— Саме тому я планую наперед.

Він підійшов, обійняв її за талію й разом із нею подивився в кімнату. Там справді було добре світло. Біля вікна легко ставав мольберт, уздовж стіни можна було поставити стіл, а в кутку — стелажі для полотен і матеріалів. Ітан подумав про це без її прохання. Запам’ятав, що їй потрібно. Включив її роботу у своє уявлення про їхнє спільне життя так природно, ніби іншого варіанту не існувало.

— Ну? — запитав він. — Що думаєш?

Сієнна ще раз озирнулася.

Усе було правильно. Саме так мало виглядати життя двадцятидворічної дівчини, яка повернулася додому разом із чоловіком, із яким була майже два роки. Вони підпишуть договір. Виберуть диван. Куплять чашки й тарілки, які спочатку здаватимуться важливими, а через місяць перестануть мати значення. Вона поставить мольберт біля вікна. Ітан лишатиме шкарпетки там, де не треба, вона сваритиметься, він жартуватиме, що це система. По неділях вони замовлятимуть їжу й сперечатимуться, хто має спускатися за кур’єром.

Нормальне життя. Спокійне. Передбачуване. Їхнє.

І все ж, поки Сієнна стояла посеред кімнати, яку Ітан уже назвав її майстернею, всередині не виникло нічого схожого на радість. Не було навіть страху перед великим кроком, який можна було б списати на природне хвилювання. 

Була порожнеча.

— Сієнно?

Вона підняла очі. Ітан уважно дивився на неї.

— Гарно, — сказала вона.

Його брови трохи піднялися.

— "Гарно"? Я три дні воював з агентами, щоб почути "гарно"?

Сієнна усміхнулася й змусила себе подивитися навколо ще раз.

— Дуже гарно. Серйозно. І світло хороше, і район нормальний, і майстерня... майстерня взагалі чудова.

— Оце вже краще.

Він поцілував її в скроню, а потім, не відпускаючи, запитав:

— Тоді беремо?

У голові майже відразу прозвучав інший голос: "Спочатку виріши, чого хочеш сама". Сієнна ненавиділа, що згадала саме його. Тут, у квартирі, яку для них знайшов Ітан. В обіймах чоловіка, який дивився на неї з відкритою, майже хлопчачою радістю. Вона заплющила очі лише на секунду.

— Так. Беремо.

— Точно?

— Точно.

Ітан усміхнувся так щиро, що провина з’явилася раніше, ніж він нахилився до неї. Сієнна відповіла на поцілунок, обійняла його за плечі й навіть намагалася зосередитися на знайомому відчутті його губ.

Не вийшло.

Тому що десь глибоко всередині вже жила думка, яку вона не хотіла формулювати. Вона щойно погодилася на майбутнє, якого мала хотіти. І не була певна, що хоче.

***

Увечері будинок здавався незвично порожнім.

Клер і Річард поїхали на вечерю до друзів, Ітан зустрічався з агентом, щоб уточнити умови договору, а Сієнна майже три години просиділа у своїй кімнаті з ноутбуком. Вона намагалася працювати, відкривала файли, відповідала на листи, читала матеріал до завтрашньої зустрічі, але зрештою помітила, що втретє читає той самий абзац і досі не знає, про що він.

Близько десятої вона здалася. Спустилася по воду, переконуючи себе, що після цього повернеться нагору й ляже спати. На кухні горіло світло. Сієнна зупинилася в дверях і мало не засміялася.

Звісно.

Адріан стояв біля острова, поклавши телефон поруч із відкритим ноутбуком. Без піджака, у темній сорочці із закоченими рукавами. На стільці висіла краватка. Схоже, він теж не планував закінчувати день вчасно. Він підняв голову, коли вона зайшла.

— Не спиш?

Сієнна могла відповісти щось нейтральне. Взяти воду, побажати доброї ночі й піти. Саме так вчинила б розумна людина після останньої розмови в галереї.

Натомість вона відкрила холодильник і сказала:

— Ми знайшли квартиру.

Рух Адріана майже не змінився. Лише пальці на секунду завмерли над клавіатурою. Потім він закрив ноутбук.

— Добре.

Одне слово. Спокійне. Рівне. Сієнна дістала пляшку води й повільно зачинила холодильник.

— Добре?

Адріан глянув на неї уважніше.

— А що я мав сказати?

— Не знаю. Хоч щось, що звучить так, ніби ти почув, що я щойно сказала.

— Я почув. Ви знайшли квартиру, яка вам підходить. Якщо ви обоє нею задоволені, це хороша новина.

Сієнна сперлася стегном об край столу.

— "Ви обоє". Дуже акуратно.

— Ти й Ітан. Саме про вас ідеться.

— Я знаю, про кого йдеться.

— Тоді чому ти сердишся?