Розділ 2.9 СІЄННА

Уночі галерея ставала схожою на зовсім інше місце.

Вдень вона ніколи не мовчала. Тут постійно хтось рухався: робітники переносили коробки й інструменти, архітектори сперечалися над кресленнями, представники компанії приходили з планшетами, хтось перевіряв світло, хтось телефонував, хтось обов’язково кликав Сієнну саме тоді, коли вона намагалася зосередитися. Навіть коли всі говорили тихо, простір усе одно був заповнений чужою присутністю.

Тепер будівля ніби видихнула. Вентиляція рівно гуділа високо під стелею, а за панорамними вікнами місто рухалося майже беззвучно. Внизу тягнулися потоки машин, червоні вогні стоп-сигналів змінювалися білими фарами, і все це відбивалося в темному склі разом із лампами галереї. У такому світлі порожній зал здавався більшим і трохи чужим, наче належав не людям, а роботам, які ще тільки мали тут з’явитися.

Сієнна сиділа просто на підлозі біля низького столу, підібгавши одну ногу під себе. Навколо лежали ескізи, пензлі, обрізки картону, баночки з фарбою, серветки й три версії композиції, над якою вона мучилася останні кілька днів. Першу вже ненавиділа. Друга була кращою, але надто правильною. Третя нарешті починала бути схожою на те, що вона намагалася сказати, хоча ще кілька годин тому сама не могла пояснити — що саме.

Кураторка мала рацію. Красиво було недостатньо.

Сієнна довго злилася на цю фразу, але тепер, коли ніхто не стояв над душею й не вимагав рішення до кінця дня, почала бачити власну помилку. Перші два варіанти були такими акуратними, що в них не залишалося місця для несподіванки. Вони подобалися. Не зачіпали.

Третя версія була гіршою в технічному сенсі. І значно чеснішою.

Сієнна вмочила тонкий пензель у темно-синю фарбу й провела нерівну лінію по макету. Зупинилася, відсунула роботу трохи далі, примружилася. Лінія була неідеальною. Добре. Вона саме збиралася додати ще одну, коли з темного проходу позаду пролунав чоловічий голос:

— Ти збираєшся тут ночувати?

Сієнна здригнулася так різко, що пензель мало не випав із пальців. Вона різко повернула голову й побачила Адріана біля входу в зал.

— Боже. Ти коли-небудь попереджаєш людей про свою появу?

Він підійшов ближче, і тільки тоді вона роздивилася його нормально. Піджака не було, краватка висіла розв’язаною на шиї, верхній ґудзик сорочки був розстебнутий. Волосся, яке зранку виглядало майже акуратно, тепер трохи розтріпалося, наче він кілька разів проводив по ньому рукою. Втома проступала не так у рисах обличчя, як у рухах — трохи повільніших, менш відточених.

Чомусь саме таким він здавався їй небезпечнішим. Не бездоганним керівником проєкту. Просто Адріаном.

— Я думав, ти почуєш двері, — сказав він.

— У мене музика.

— Вона майже не грає.

Сієнна глянула на телефон, де справді тихо звучало щось інструментальне.

— Це не виправдання.

— Я й не виправдовуюся.

Він зупинився біля її робочого хаосу й повільно оглянув його.

— Скільки ти тут сидиш?

— Не знаю. Кілька годин.

— Ти їла?

Сієнна одразу закотила очі.

— Будь ласка, не починай.

— Я поставив одне питання.

— Ти поставив питання тим самим голосом, яким мама питає, чому я вийшла з дому без шарфа.

— Клер іноді має рацію.

— Не кажи їй цього. Вона стане нестерпною.

Кутик його губ трохи піднявся.

— То ти їла?

Сієнна відкрила рот, уже знаючи, що відповідь не пройде перевірку.

— Каву.

— Кава не їжа.

— Я ще їла булочку.

— Коли?

Вона задумалася. Адріан подивився на неї довше. Сієнна зітхнула.

— Добре. Не пам’ятаю.

— Саме тому я й питаю.

— У мене дедлайн.

— Це не робить тебе менш живою людиною.

— Дуже мудро.

— Я можу замовити щось.

Сієнна хотіла автоматично відмовитися, але раптом зрозуміла, що справді голодна.

— Тільки не салат.

— Я навіть не пропонував.

— Ти виглядаєш як людина, яка після дев’ятої вечора замовляє салат і називає це вечерею.

— Це образливо.

— Але правда.

Він тихо засміявся, дістав телефон і швидко щось набрав.

— Через сорок хвилин буде їжа.

Сієнна глянула на нього.

— Ти навіть не запитав, що я хочу.

— Я знаю, що ти не їси оливки, ненавидиш рукколу й вибираєш пасту, якщо втомилася.

Слова прозвучали буденно. Саме тому зачепили. Сієнна відвела очі до макета. Він усе ще пам’ятав. Через чотири роки. Через мовчання. Через усе.

— Самовпевнено, — пробурмотіла вона.

— Якщо не вгадав, з’їм сам.

Адріан присів біля макета. Не торкнувся нічого, просто дивився кілька секунд, і Сієнна помітила, що він справді намагається зрозуміти, а не просто ввічливо цікавиться її роботою.

— Це третя версія? — запитав він.

— Так.

— Вона краща.

Сієнна підняла голову.

— Ти тепер мистецтвознавець?

— Ні.

— Тоді поясни.

Адріан трохи нахилився, розглядаючи макет.

— Перші дві виглядали так, ніби ти дуже хотіла, щоб вони всім сподобалися.

Сієнна завмерла з пензлем у руці.

— Це образливо точна відповідь.

— Ти попросила пояснити.

— А ця?

Він подивився ще трохи.

— Ця виглядає так, ніби тобі нарешті байдуже, чи буде комфортно на неї дивитися.

Сієнна повільно опустила пензель.

— Мені здається, я щойно заплатила кураторці за кілька консультацій, а нормальний коментар отримала від девелопера.

— Не кажи їй. Образиться.

— Вона переживе.

Адріан сів на підлогу поруч, сперся спиною об стіну й витягнув ноги. Сієнна повернулася до роботи, але тепер уже гостро відчувала його присутність. Не тому, що він щось робив. Навпаки. Просто сидів поруч, дивився на місто за склом, час від часу перевіряв телефон.

Ця тиша була дивно знайомою. Колись вони часто могли так мовчати. До тієї ночі. До її від’їзду. До того, як кожна пауза між ними стала важчою за слова. Сієнна наносила фарбу тонкими мазками й намагалася не думати про це.