Розділ 2.6 СІЄННА

Благодійний вечір Річарда проходив у готелі, який Сієнна пам’ятала ще підлітком. Тоді їй здавалося, що дорожче місце просто не може існувати: нескінченні дзеркала, кришталь, високі вази з білими квітами, офіціанти в ідеально випрасуваних сорочках. Тепер вона бачила трохи більше. Бездоганні композиції здавалися надто вивіреними, світло — занадто м’яким, а картини на стінах, на її думку, коштували значно більше, ніж заслуговували. У всьому було щось від добре поставленої вистави, де навіть випадковість мала своє місце.

Клер почувалася тут природно. На ній була темно-синя сукня, волосся зібране в елегантний вузол, а на губах — легка усмішка людини, яка однаково впевнено пам’ятає імена дружин, дітей, чиїсь операції й навіть те, хто цього року закінчує університет. Вона переходила від однієї групи гостей до іншої так легко, ніби саме для цього й народилася. Річард майже весь вечір залишався в центрі уваги, оточений партнерами й знайомими, а Ітан теж швидко знайшов собі компанію й уже за двадцять хвилин сперечався з якимось чоловіком про футбол так, наче вони зналися роками.

Сієнна трималася ближче до бару й час від часу переводила погляд на Адріана. Бачила його уривками: біля батька, поруч із Ванессою. У чорному костюмі він виглядав тут настільки доречно, що це знову викликало дивне відчуття. Ніби існувала велика частина його життя, яка формувалася всі ці чотири роки без неї, і тепер Сієнна лише випадково зазирала всередину.

Саме в цей момент Клер знайшла її біля бару й одразу взяла за руку.

— Сімейне фото. Ходімо.

Сієнна навіть не зрушила з місця.

— Ні. Мамо, серйозно, я чудово переживу цей вечір без документального підтвердження.

Клер глянула на неї тим виразом, який Сієнна знала з дитинства: спокійним, терплячим і абсолютно безнадійним для будь-якого спротиву.

— А я не хочу переживати його без фотографії. Ти чотири роки нормально не була вдома. У мене майже немає свіжих сімейних фото, де всі разом, тому сьогодні ти просто станеш куди скажуть і усміхнешся.

— Це емоційний шантаж.

— Так, — без найменшого каяття погодилася Клер. — І він працює.

Аргумент був нечесний. Саме тому спрацював.

За хвилину Сієнна вже стояла перед фотографом поруч із Клер, Річардом, Ітаном і Адріаном. Клер одразу стала біля чоловіка й просунула руку йому під лікоть, Річард звично поклав долоню їй на спину. Ітан, не чекаючи жодних вказівок, став поруч із Сієнною й обійняв її за талію. Жест був настільки природним, що вона навіть не звернула б на нього уваги за інших обставин: його долоня лягла збоку, пальці трохи стиснули тканину сукні, Сієнна машинально притулилася до його плеча.

Адріан залишився трохи осторонь, біля Річарда.

Фотограф відійшов на кілька кроків, оцінив їх крізь об’єктив і незадоволено похитав головою.

— Так не піде. Ви всі намагаєтеся поміститися в одну лінію, а в мене не шкільний випускний альбом. Клер і Річард — чудово. Ітане, Сієнно, залишайтеся так. Адріане, ви вищий, станьте трохи позаду.

Адріан не поворухнувся відразу.

Лише глянув на фотографа, потім на вільне місце за Сієнною.

Вона теж зрозуміла, куди саме його просять стати.

І раптом дуже гостро відчула руку Ітана на своїй талії.

— От сюди, — фотограф нетерпляче махнув рукою. — За Сієнною. Трохи ближче, інакше у вас плече випадає з кадру.

Цього разу Адріан послухався.

Сієнна дивилася прямо перед собою, але чула його кроки за спиною. Всього два. Можливо, три. Темна постать з’явилася в дзеркальній панелі трохи збоку, і наступної миті він зупинився так близько, що вона відчула тепло ще до справжнього дотику.

— Ближче, будь ласка, — знову попросив фотограф. — Тут усі свої, не бійтеся одне одного.

Десь поруч тихо засміялася Клер.

Адріан зробив ще пів кроку. Його груди торкнулися Сієнниної спини. Зовсім легко. Майже випадково. Між ними були її сукня, його сорочка й піджак, і все одно тіло відреагувало миттєво. 

Сієнна завмерла. Ітанова долоня все ще лежала в неї на талії — тепла, знайома, звична. Перед собою вона бачила камеру, біля плеча — усміхнене обличчя Клер, збоку — руку Ітана. 

А за спиною був Адріан. Це усвідомлення перекрило все інше. Він був вищий, тому, коли трохи нахилив голову, щоб не випадати з композиції, його обличчя опинилося майже біля її скроні. Сієнна відчула слабкий рух повітря біля шиї, коли він видихнув. Наступний вдих торкнувся шкіри ще виразніше.

По потилиці пробігли мурашки. Вона ненавиділа власне тіло за швидкість, з якою воно впізнало його близькість.

— Сієнно, трохи підборіддя вгору, — сказав фотограф.

Вона слухняно підняла голову й одразу пошкодувала. Від цього шия відкрилася сильніше, а подих Адріана ковзнув просто під вухом. Нічого не відбувалося. Він її навіть не торкався руками. Просто стояв позаду, бо так сказав фотограф.

Сієнна могла пояснити кожен сантиметр цієї близькості. Могла назвати її випадковою, технічною, абсолютно невинною. Але жодне пояснення не змушувало її серце битися повільніше.

— Так значно краще, — задоволено сказав фотограф. — Ітане, не відпускайте її, усе чудово. Адріане, ще буквально сантиметр до центру.

Сієнна мало не розсміялася від абсурдності ситуації. Ще сантиметр. Звісно. Адріан змістився.

Його торс тепер прилягав до її спини трохи щільніше, і Сієнна мимоволі зробила короткий вдих. Ітан, очевидно вирішивши, що вона просто намагається зручніше стати, трохи сильніше обійняв її за талію.

На одну абсолютно божевільну секунду вона опинилася між ними. Рука чоловіка, з яким вона збиралася переїхати в спільну квартиру, лежала на її талії. А чоловік, якого вона чотири роки намагалася перестати хотіти, стояв так близько за спиною, що вона відчувала його дихання на шиї.

Провина прийшла миттєво. Гаряча й неприємна. Сієнна подивилася прямо в об’єктив.

— Усміхаємося, — попросив фотограф.

Вона усміхнулася. Спалах. Адріан не рухався. Ще один його видих торкнувся шкіри біля вуха. Сієнна мало не здригнулася й лише силою втримала плечі нерухомими.