Розділ 2.4 СІЄННА

Ванесса знала, яку каву Адріан п’є після третьої. Це було настільки незначним фактом, що Сієнна мала забути його за хвилину. Не забула.

Вони стояли в невеликій кав’ярні на першому поверсі комплексу. За панорамними вікнами мрячив дощ, перехожі поспішали під парасолями, а всередині було тепло й пахло карамеллю, кавою та свіжою випічкою.

Сієнна чекала чай. Ванесса — замовлення для двох.

— Один подвійний еспресо й пляшку води, — сказала вона баристі. — Не американо.

Дівчина за касою усміхнулася.

— Я запам’ятаю.

— Після третьої він переходить на еспресо.

Сієнна повернула голову.

— Суворий режим?

Ванесса поглянула на неї.

На ній сьогодні був світло-сірий костюм, волосся зібране в низький гладкий хвіст. Навіть після кількох годин біганини між поверхами вона виглядала так, ніби щойно вийшла з автомобіля.

— Якщо не контролювати, він вип’є четверту каву натщесерце.

— А потім до вечора буде злий.

— Не злий. У нього почне боліти шлунок.

Сієнна завмерла.

— Теж знаєш?

— Це моя робота.

Логічно. Абсолютно. І все ж щось неприємно кольнуло. Ванесса знала його графік. Каву. Слабкі місця в розкладі. Коли він пропускає обід. Хто може дзвонити без попередження. Коли краще не заходити в кабінет. Знала теперішнього Адріана. Сієнна знала іншого. Хлопця двадцяти семи років, який о другій ночі приїжджав забрати її з вечірки, мовчки простягав воду й казав: «Якщо тебе знудить у машині, ти сама її чиститимеш».

Ванесса знала чоловіка тридцяти одного. І чомусь ця різниця боліла.

— Ваша кава.

Сієнна машинально взяла стаканчик.

— Це мій, — сказала Ванесса.

— Що?

Та вказала на напис. Сієнна подивилася. Справді.

— Вибач.

Вона віддала чай. Ванесса трохи всміхнулася.

— Ви сьогодні неуважна.

— Не виспалася.

— Я помітила.

Сієнна підняла брову.

— Ти все помічаєш?

— Це теж моя робота.

Вони забрали напої й відійшли від стійки. Сієнна тримала стакан обома руками, дозволяючи теплу проникати крізь картон у пальці. За скляними дверима все ще мрячив дощ, і люди біля входу струшували краплі з парасольок, залишаючи на темній плитці мокрі сліди. Ванесса йшла поруч, тримаючи планшет під рукою, а каву Адріана й пляшку води — в іншій. Навіть у цьому було щось організоване до дратівливості: жодного зайвого руху, жодної речі, яку вона могла б випадково впустити.

До ліфта вони дійшли мовчки. Сієнна вже подумала, що розмова закінчилася, коли Ванесса раптом сказала:

— Можна дати вам одну пораду?

Сієнна повернула голову. Формулювання не сподобалося їй одразу.

— Залежить від поради.

Ванесса ледь усміхнулася, ніби очікувала саме такої відповіді.

— Тоді можете вважати це професійним спостереженням.

Двері ліфта відчинилися, і вони зайшли всередину. Ванесса натиснула кнопку третього поверху. Дзеркальні стіни одразу подвоїли їхні постаті: Ванесса в бездоганному світло-сірому костюмі й Сієнна у джинсах, із недбало зібраним волоссям та сірою плямою будівельного пилу на рукаві.

— Я знаю, що ви з Адріаном сім’я, — продовжила Ванесса, коли двері зачинилися. — Точніше, зведені брат і сестра. І розумію, що вдома у вас свої стосунки, свої звички. Очевидно, ви давно знаєте одне одного й можете дозволити собі говорити речі, які від сторонньої людини звучали б інакше.

Сієнна повільно опустила стаканчик від губ. Окремий наголос на слові “зведені” вона точно не вигадала.

— Але?

— Але це не дім.

Ванесса сказала це спокійно. Майже доброзичливо. Саме тому Сієнна відчула, як усередині щось одразу насторожилося.

— Тут Адріан відповідає не тільки за себе. На ньому цей проєкт, люди, бюджет, репутація компанії. І коли на нараді хтось постійно його перебиває, сперечається з ним при підрядниках або переводить професійну розмову в особисту, це помічають.

Сієнна кілька секунд дивилася на їхні відображення в дзеркалі.

— «Хтось»?

— Ви прекрасно зрозуміли, про кого я.

Ванесса не підвищила голосу й навіть не змінила виразу обличчя. У цьому не було відкритої ворожості, якої Сієнна могла б схопитися й повернути назад. Лише дуже ввічливе зауваження людини, яка начебто знала правила цього світу краще. Це дратувало значно сильніше.

— Якщо Адріана не влаштовує, як я з ним розмовляю, — сказала Сієнна, — думаю, він достатньо дорослий, щоб повідомити мені про це сам.

— Безумовно. Але саме в цьому й річ.

Ванесса нарешті повернулася до неї.

— Він вам багато дозволяє.

Сієнна відчула, як плечі мимоволі напружилися.

— Дозволяє?

— Можливо, не найкраще слово. Але досить точне.

— Мені двадцять два, Ванессо. Мені не потрібен дозвіл Адріана, щоб висловити свою думку.

— Я й не говорила про вашу думку.

На мить у ліфті лишився тільки рівний гул механізму.

Сієнна подивилася на неї уважніше.

— Тоді про що?

Ванесса перевела погляд на цифри поверхів над дверима.

— Про межі.

Слово потрапило надто точно. Сієнна відчула неприємне стискання в животі, але не дала цьому з’явитися на обличчі.

— Дуже абстрактно.

— Насправді ні. Ви можете не погоджуватися з Адріаном щодо проєкту. Це нормально, і, наскільки я бачу, він цінує вашу професійну думку. Але іноді складається враження, що ви забуваєте, де закінчується робота і починається те, що краще залишати вдома.

Тепер натяк був очевидним. Сієнна повільно зробила ковток чаю, хоча той уже майже не відчувався на смак.

— Наприклад?

Ванесса трохи знизала плечима.

— Ви знаєте його звички. Коментуєте, коли він не їв. Помічаєте, коли в нього болить голова. Можете сперечатися з ним через каву або сказати при інших щось так, ніби решти людей у кімнаті немає. Для вас це, мабуть, природно. Ви молодша сестра, звикли до певної близькості.