Розділ 2.3 СІЄННА

Фотографа звали Марк, і до обіду Сієнна вже встигла зрозуміти про нього три речі. По-перше, він умів працювати швидко. По-друге, був із тих людей, які входять у незнайоме приміщення й через десять хвилин поводяться так, ніби знають тут усіх роками. І по-третє, Марк чудово усвідомлював, що подобається жінкам.

Він приїхав трохи після одинадцятої з двома камерами, трьома асистентами й великим чорним кейсом, який один із хлопців тягнув обережніше, ніж деякі люди носять дітей. Галерея цього дня знову була наполовину будівництвом, наполовину вже майбутнім виставковим простором: уздовж однієї стіни встановили нові світильники, біля іншої лежали загорнуті в плівку панелі, а центральну частину залу звільнили для тестових фотографій. Крізь високі вікна падало жорстке полуденне світло, врізаючись у бетон великими білими прямокутниками й висвічуючи пил у повітрі.

Марк був трохи вищий за Сієнну, худорлявий, але не крихкий, із засмаглою шкірою й коротким русявим волоссям, яке явно не потребувало багато часу вранці. На ньому були чорні джинси, біла футболка й кросівки, настільки чисті, що Сієнна одразу вирішила: або він дуже сміливий, або не планує наближатися до справжнього будівельного пилу. На зап’ясті — тонкий чорний годинник, на правій руці — кілька срібних кілець.

Спочатку він їй сподобався. Не романтично — просто з ним було легко. Марк говорив швидко, жартував, не намагався пояснювати їй мистецтво й справді добре бачив композицію. Поруч із ним не треба було вгадувати, що означав погляд чи чому людина раптом замовкла. Якщо він фліртував — то фліртував. Якщо робив комплімент — не маскував його під випадкову репліку. Після останніх тижнів це здавалося майже відпочинком.

— Сієнно, стань на секунду біля стіни, — покликав він, налаштовуючи камеру. — Мені треба подивитися, як тут працює природне світло на шкірі.

Вона відірвалася від зразків паперу й підняла брову.

— «На шкірі» звучить підозріло для людини, яка обіцяла просто знімати простір.

— Не хвилюйся, це професійне формулювання. Я поки що не планую продавати твої портрети.

— Заспокоїв.

Сієнна все ж підійшла до майбутньої стіни з логотипом. Марк жестом попросив її зробити крок ліворуч, потім ще трохи назад. Вона слухняно змістилася, але коли він підняв камеру, одразу скривилася.

— Я не модель.

— Знаю. Моделі зазвичай рідше сперечаються.

— Значить, ти працював із неправильними моделями.

Затвор клацнув раніше, ніж вона встигла відвернутися.

— Марку.

— Що?

— Видали.

— Ні.

— Це було не прохання.

Він глянув на екран, потім повернув камеру до неї.

— Подивися спочатку.

На фото Сієнна стояла трохи боком. Темне волосся було недбало зібране, кілька пасом вибилися біля обличчя, на щоці залишилася тонка сіра смуга пилу. Сонце підсвічувало край носа й вилицю, а каро-зелені очі справді здавалися світлішими, майже оливковими.

Сієнна скривилася.

— Я виглядаю так, ніби три дні живу на будівництві.

— Тому що ти три дні живеш на будівництві.

— Дуже смішно.

Марк збільшив фотографію двома пальцями й трохи нахилив камеру.

— У тебе дивний колір очей. Вони змінюються залежно від світла.

Сієнна подивилася на нього поверх екрана.

— Це зараз частина технічного аналізу?

— Абсолютно. Можу додати в звіт.

— Обов’язково. «Каро-зелені очі співробітниці критично важливі для правильної експозиції».

Марк засміявся й опустив камеру.

— Ти завжди так реагуєш на компліменти?

— Тільки коли їх маскують під роботу.

— Добре. Тоді без маскування. Ти красива.

Сієнна на секунду розгубилася від прямоти, але швидко зібралася.

— А тепер занадто ліниво.

— Тобі складно догодити.

— Зате ти вже щось про мене дізнався.

Вона повернулася до столу зі зразками, а Марк пішов поруч. Саме ця легкість і подобалася найбільше: нічого не треба було розбирати по складах. Жодних прихованих сенсів. Жодної паузи, після якої половину ночі думаєш, що людина насправді мала на увазі.

Саме в цей момент Сієнна відчула чужий погляд. Не одразу зрозуміла звідки. Просто шкіра між лопатками раптом стала чутливішою, наче хтось легко провів по ній пальцем. Вона повернула голову й одразу побачила Адріана на протилежному боці залу.

Він стояв поруч із архітектором, тримаючи в руках креслення. Ванесса була трохи далі й щось записувала в планшет. Архітектор говорив, показував на план, але Адріан дивився зовсім не на нього. 

На Сієнну. Точніше — на неї й Марка.

Його обличчя було спокійним. Настільки спокійним, що це саме по собі вже було підозріло. За останні тижні Сієнна почала добре розрізняти звичайну стриманість Адріана й ту її версію, за якою він щось активно ховав.

Її серце зробило короткий, абсолютно недоречний ривок. Вона мала відвести очі. Натомість затримала погляд ще на секунду. І усміхнулася. Не Адріанові. Марк саме щось сказав, і Сієнна навіть не розчула що, але все одно засміялася.

— Я щось пропустив? — запитав він, здивовано глянувши на неї.

— Ні. Просто хороший день.

Марк підняв голову до бетонної стелі, потім окинув поглядом пил, кабелі й робітника з дрилем неподалік.

— Ми стоїмо посеред недобудованої галереї. На твоєму рукаві фарба, хтось уже пів години свердлить стіну, а повітря на смак як цемент. У нас дуже різні критерії хорошого дня.

— Можливо, я оптимістка.

— Ні. Це я вже зрозумів.

Сієнна усміхнулася й опустила очі до зразків. Усередині розливалося дивне, майже сором’язливе задоволення. Вона прекрасно розуміла, що робить. І саме це було найгірше.

Марк сперся долонею на край столу.

— Тоді використаю твій хороший настрій. Після роботи вип’єш зі мною каву?

Сієнна засміялася — не тому, що запрошення було несподіваним, а через його буденну впевненість.

— Ти це дуже спокійно сказав.