Глава 8

Божена

Вона зраділа. Так швидко?! Це було просто неймовірно!

Глибоко в душі Божена мріяла побачити Кіндрата, але забороняла собі про таке міркувати. Тож його поява стала для неї несподіваною, проте надзвичайно приємною. Це ж навіть якось казково, що Кіндрат її шукав — і знайшов.

Чому саме її, а не, до прикладу, Еріку? Бо в цю мить саме з Божени він не зводив свого прямого погляду.

Зараз Кіндрат виглядав так само гарно й елегантно, як вчора, а чудово пошите та явно дороге пальто сиділо на ньому не гірше, ніж смокінг. А що ж вона? Сьогодні на Божені не було ані вчорашньої шикарної сукні, ані хоча б шуби Еріки. Вже десять років Божена носила просте синє пальто з міцної тканини. Їй пощастило, що вона не набрала зайвих кілограмів після пологів, бо надійний верхній одяг коштував чимало. Щоправда, минулої зими Божена психанула та поміняла на пальті ґудзики, але навіть це було для неї розкішшю.

А ще сьогодні вона без макіяжу. Зовсім. Хоча, можливо, це й на краще, що Кіндрат побачить її такою, яка вона є, без усіляких прикрас. Тобто абсолютно звичайною. Іншою Божена все одно не стане, тож…

Чому усі мовчать? А ще дивляться на неї. Треба, мабуть, щось сказати…

— Привіт, — сором’язливо промовила Божена.

— Привіт, — відгукнувся Кіндрат, все ще не відводячи від неї очей.

— Ми тут… — почала Божена та трусонула головою. Адже вони тут не самі. — Ви з Ерікою вже знайомі.

— Ага, — негайно відгукнулась подружка та помахала Кіндратові рукою. — Вітаю. Ваші книжки вже в обігу.

— Вітаю, Еріко. Гарна новина, — кивнув Кіндрат.

— Ти — принц? — несподівано дзвінко пролунало на всю залу, і Кіндрат поглянув в той бік.

— Принц? — перепитав він здивовано.

— Це — Оля, — негайно вставила слово Божена. — Моя донька. Олю, а це…

Поки вона це промовляла, Кіндрат зробив декілька кроків в бік стола, за яким розташувалася дівчинка, і сів навшпиньки. Оля ж дуже уважно, зовсім не боячись, вдивлялась в чоловіче обличчя.

— Називай мене Кіндратом. Гаразд? — промовив він, своєю чергою ретельно розглядаючи Олю.

— Гаразд, — кивнула Оля. — А я — Оля Зінько. — Вона простягнула Кіндратові руку. Божена вперше таке бачила. Хто ж навчив її доньку так вітатись?

— Приємно познайомитися, — Кіндрат обережно потиснув маленьку долоньку.

— Мені теж, Кін… Кін… — Оля зморщила носик. — Я ще не навчилася, але у мене вийде.

— Впевнений, що вийде, — так само серйозно зауважив Кіндрат. Він не сюсюкав, не загравав з дитиною, і Божені це дуже імпонувало. Одразу видно, що Кіндрат працює з дітьми.

Оля несподівано насупилась, і Божена навіть підвелась, щоб… Вона й сама поки що не знала, як діятиме. Головним її завданням було захистити доньку. І якщо «принц» Олі не сподобався, тоді…

— Ти схожий на мого тата.

Він несподіванки Божена знову плюхнулась на стілець, а з боку Еріки почувся якийсь здавлений звук.

— Можливо, — Кіндрат ледь помітно кивнув. — Адже ми з твоїм татом брати.

Оля кліпнула.

— Я не знала, що у мого тата є брат.

— Тепер знаєш. Тож я — твій дядько. А ти — моя племінниця, — спокійно пояснив Кіндрат, а його приємний низький голос дуже мало контрастував з дитячим, радше доповнював його. Принаймні, цей діалог лунав гармонійно.

Оля схилила голову на бік й несподівано всміхнулася.

Оце так! В цю мить донька була схожа не тільки на батька, але й на свого дядька — теж.

— Я згодна бути твоєю племінницею.

Божена буквально відчула, як їй стало легше дихати. Мабуть, вона надто напружено слухала цю неординарну розмову. Але що б Божена робила, якби Оля сприйняла зізнання Кіндрата інакше?

Ні-ні! Краще про таке не міркувати! Як є, так і добре.

— Тепер я можу тебе навідувати? — раптом поцікавився Кіндрат.

— Можеш, — впевнено кивнула Оля. Еріка поруч тихенько хмикнула, а Божену усе це раптом розвеселило. Це ж що виходить? Кіндрат щойно домовився з її донькою про те, що може приходити до них в гості? — Ти вже бачив міську ялинку?

— Міську ялинку? — Кіндрат похитав головою. — Ще ні. Гарна?

— Я теж не бачила. Хочеш, подивимося разом?

До очей Божени негайно підкотили сльози. Це ж як її дитина скучила за спілкуванням з батьком, якщо пропонує компанію майже незнайомій людині! Саме Давид завжди водив Олю до міської ялинки. Однак рідному батькові зараз не до доньки. Мабуть, мусить бавити дружину та сина.

— Зараз мені хочеться скинути на Давида найвищий бібліотечний стелаж, — кровожерливо, хоча й тихо пробурмотіла Еріка.

Подруга теж знала про цей своєрідний ритуал з ялинкою. Минулого року Давид встиг зводити Олю до лісової красуні ще до того, як повідомив, що більше з ними не мешкатиме.

— Мені подобається твоя пропозиція, — тим часом кивнув Кіндрат. — Тільки, якщо твоя мама не буде проти.