11. Доленосне рішення

«Як таке можливо?!» — все ніяк не міг збагнути Володимир. Він же чітко бачив уві сні дату й це не сьогоднішнє число! Та дорогою до пологового, куди мчав не рахуючись зі світлофорами й іншими дорожніми перепонами, Ксеня розповіла, що спеціально змінила дату в перекидному календарі «на завтра», і робила так постійно, бо їй здавалося, що це пришвидшить час до народження малюка.

Опинившись біля дверей пологового, жінка міцно вчепилась в руку майбутнього батька, який аж сполотнів від хвилювань і думок про порятунок. Але ніхто не бачив у цьому нічого дивного — під дверима пологового відділення всі майбутні татусі вештаються в подібному напівпритомному стані.

— Вовчику, мені страшно, – благально зиркнула Ксеня морщачись, – будь ласка, залишись поруч.

Чоловік лиш міцно стис щелепи, бо хотів цього понад усе, але знав, що не може. Притис її до грудей, знаючи, що обіймаються востаннє й тримав доти, доки в неї не почались чергові перейми.

— Ти в мене дуже сильна й зі всім зможеш впоратись, навіть не маю сумнівів, – напутливо прошепотів, а потім розімкнувши обійми швидко зняв свій захисний оберіг та вклав їй його в руку. – Це допоможе. Так відчуватимеш мою присутність, а потім віддаси нашому сину.

Міцно поцілував її на прощання і чекав доти, доки жінка з медсестрою не зникла за дверима.

Ксеню навіть не здивували його слова, вона думала лише про пологи та свого малюка. Знала, що Володимир приписує цій прикрасі різні магічні властивості, тому вирішила, що це його спосіб допомогти й навіть не стала сперечатися, знаючи, що однаково марно.

Зиркнувши на годинник, чоловік усвідомив, що слід пришвидшитись – має встигнути. Вони для нього найдорожчі – його родина. Мусить врятувати, бо коли не зробить цього, то залишиться сам, а це ще гірше. Знав, що не житиме без них, свідомо жертвував собою заради тих, кого любить понад усе. А за таке й життя не шкода віддати.

«Це ж буде свідома і добровільна жертва в ім’я справедливості, як і говорила та відьма. І байдуже, що вона верзла щось про те, що свого не врятувати пожертвувавши собою. Я не дам цьому прокляттю шансів врятувати мене, адже і в смерті є слабкість – вона безсила проти себе, — подумки переконував себе Володимир. – Нехай всі думають, що не впорався з керуванням і врізався в дерево. А причину, що робив за містом, додумають самі».

Він спеціально вибрав безлюдний проміжок дороги, на обочині якої росли широчезні дуби. Не пристібаючи ременя безпеки, почав набирати швидкість, бо розумів, що вона мусить бути максимально можливою, щоб не дати шансів... Ніхто ще не навчився воскрешати мертвих і прокляттю це буде не під силу.

Страху не було зовсім, адже більше страшило життя без них. Та й хіба може боятися смерті той, хто вже помирав безліч разів? Він лиш не бажав залишати своїх найрідніших напризволяще, але виходу не було – вони мусять жити, а це ціна яку він платить за їхні життя, бо за все в житті доводиться розплачуватися і це його розплата за вчинки предків.

Часу було обмаль. Він не знав скільки в його гнітючому, важкому кошмарі тривали спроби лікарів реанімувати сина. Відлік вже йшов на хвилини, а можливо й на секунди, бо він все продумував не так... але тепер мусив встигнути, руйнуючи плани смерті — змушений спинити власне серце, даючи шанс серцебиттю сина і заодно звільняючи майбутні покоління. Це його доля, він спокутує гріхи свого роду.

Розганяючись до шаленої швидкості, якої його автомобіль раніше ніколи й не відав, Володимир вже знав, що чекає попереду, адже стільки різних сценаріїв пережив. Тільки цього разу не повернеться з вічності, назавжди опинившись в обіймах тієї старої з косою, яка й стала його покаранням за життя.

Направляючи автомобіль в широчезний стовбур, він хотів лиш одного, щоб смерть була швидкою, сподівався, що та змилується і в силу старої "дружби" виконає останнє бажання. Але, як виявилося, в неї були власні плани. Він міг свідомо пожертвувати власним життям заради своїх рідних, але не знав, щоб знищити прокляття доведеться в долі секунди робити гіркий вибір між серцем та сумлінням.

Раптово попереду, якраз біля того дуба, в який на шаленій швидкості мчав автомобіль, нізвідки з’явився малий хлопець в дивному старому лахмітті, наче з сивої давнини, а салон вмить заполонив гіркий запах полину, змішаний з легеньким ароматом хвої.

Знаходячись в декількох метрах від цього малого, чоловік розриваючи душу нестерпними мордуваннями, в останню мить різко вивернув кермо, несамовито вп'явшись в нього пальцями. Примара хлопця видала щось схоже на усмішку та одразу розчинилась в повітрі, так само раптово, як і з'явилась.

Один із їхнього роду свідомо прирік невинного хлопця на загибель, а інший — врятував, ризикуючи життями своїх рідних.

Наручний годинник застиг вказуючи на двадцять другу годину і дев'ять хвилин.

А тим часом за десятки кілометрів від того тихого проміжку заміської дороги, глянцева поверхня каменю древнього амулета враз помутніла і розтріскалась, утворюючи дивну сіточку, наче, якесь дрібнесеньке мереживо, досконало сплетене вмілою майстринею. Оберіг остаточно втратив захисні властивості, сповна виконавши свою місію. 

Ще через якусь мить, на весь поверх пологового будинку розлився гучний плач новонародженого малюка, який верещав так, що змушував навіть досвідчених і добряче підготовлених медсестер морщитись від пронизливого звуку. Коли дитину передали щасливій матері, крик притих. Породілля змучено вдивлялась в зморщене, але таке миле і рідне личко своєї кровинки, відмічаючи нереальну схожість з батьком. Всі тривоги й втома одразу відходили на другий план. Для жінки вже нічого навколо не існувало крім цього беззахисного і крикливого дитинчати, яке ставало центром всього — вона вже його любила до безумства і готова була подарувати цілий світ.

Саме в ці секунди з чистого аркуша і починалося нове життя молодого покоління, не обтяженого страшним прокляттям.