XVIIІ. Вільний птах, кіно тріумф та ранкові секрети

Богатирська прем'єра в ЦДЮТі пройшла успішно, завіса впала, і актори розійшлися. Проте Іван часу дарма не втрачав: він одразу відшукав у соцмережах чарівну Діану Леонідівну, щоб була про всяк випадок, для майбутніх творчих проектів. Разом із нею до його віртуального простору додалися й кілька дівчат-гуртківців, які насправді були вже не школярками, а сімнадцятирічними студентками з профліцею та економічного вишу. Мережа нових зв’язків розросталася, поки в реальному житті Іван продовжував битися з обхідним листом.

Ця паперова тяганина була побудована настільки абсурдно і складно, що Іван остаточно застряг у ній. Сергій Віталійович обривав телефон, сварився, що студент занадто бариться, але провини Івана не було. Система жила за принципом замкненого кола: «Якщо той не поставить підпис, то я свій теж не поставлю». А на практиці то одного когось не буде на місці, то іншого. Іван просто марно витрачав дні в коридорах. 

«Минуло вже дванадцять років із того моменту, — думав Іван у 2026 році. — І я щиро сподіваюся, що в нашій державі ця система вже змінилася на краще. Бо якщо ні, то мені дуже прикро і жаль нинішніх студентів».

Бачачи, що це пекло затягується, Марія Іванівна та Сергій Віталійович раптом самі підставили плече. Вони підключили свої важелі й блискавично провели Івана через усі кабінети. Якби не їхній авторитет, цей обхідний лист можна було б підписувати роками. 

Коли остання печатка зафіксувала свободу Івана, Марія Іванівна подивилася на нього вже без колишньої суворості. На її обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Ну що ж, прощавай, Іванку... Ти у нас тепер, як вільний птах, — тихо вимовила вона.

Ці слова не образили Івана. Навпаки, він сприйняв це як найвищий комплімент від завідувачки. Вона нарешті визнала, що його неможливо затиснути в клітку училищних стандартів. Епопея завершилася абсолютним миром.

Паралельно Іван довів до апофеозу монтаж свого прощального фільму. Документалка вийшла солідною десь майже на сорок хвилин. Це був концентрований пафос та комедійний треш у стилі «95 Кварталу». Іван зняв безліч пародійних сцен, де зображував себе продавцем елітного пафосного одягу: фірмових шортів «дрищ» та футболок «лошара». Також була цікава панорама природи та стовбу з вказівними маршрутами: “В дупу” і таке інше такого стильного характеру і все це тоді під музичку Шнурова із фільму “Бумер”. А головним кіношним трюком, який змусив училище ахнути, стало ефектне спалювання його реального диплома з профліцею під шалений переможний танець. Глядачі вірили в це на сто відсотків, хапаючись за голови, хоча насправді це була чиста магія монтажу,  диплом і досі лежав цілим у кишені Івана.

Перший закритий показ відбувся в гуртожитку для Сергія Гончара та його сусідів по кімнаті. Хлопці реготали так несамовито, що ледь не зривалися з ліжок. Вони в один голос проголосили цей фільм шедевром андеграунду. Звісно, як Іван і згадував пізніше, недоречна еротична вставка згодом зруйнувала цей статус у його власних очах, але для училища це була бомба. 

Коли фільм вийшов у мережу, реакція була бурхливою. Хтось покрутив пальцем біля скроні й вважав Івана дурнем, сміючись при зустрічі в місті. Марія Іванівна взагалі образилася, очевидно, через фінальні кадри, де Іван із абсолютно щирим, не саркастичним серцем сказав на камеру: «У Марії Іванівни є великий потенціал». Вона побачила в цьому знущання, хоча Іван усього лише хотів сказати теплі слова. 

«З часом я звик не перейматися чужими емоціями, — констатував Іван. — Ти ніколи не вгадаєш, що в чужій бульбашці цінностей. Головне це самому не мати умислу когось образити. А догодити кожному майже нереально».

Але найгеніальніший коментар, який Сергій Гончар згодом переказав Івану, належав Сергію Віталійовичу. Класний керівник подивився фільм і з глибоким професійним подивом запитав:

— Слухай, Гончар... А чого це Кіракосаренко в кадрі порно дивиться зранку, а не ввечері? Зазвичай же такий контент вмикають ввечері, перед сном!

Коли згодом Іван почув це від Сергія Гончара, то він довго сміявся з цього. Але якби йому довелося відповідати викладачу особисто, його відповідь була б максимально логічною і життєвою: 

«Сергію Віталійовичу, все дуже просто. Зранку я часто залишаюся вдома абсолютно один і це найкраща, ідеальна нагода для усамітнення з таким контентом. А от ввечері вся родина збирається разом, я в хаті не один, і переглядати подібні речі стає дуже незручно».

На цій кумедній, щирій та абсурдній ноті історія Івана Кіракосаренка в училищі культури була офіційно завершена. Камера кнопкового телефона була вимкнена, обхідний лист здан, а попереду на вільного птаха чекало велике, невідоме і зовсім інше життя.