XVII. Прощальний «Квартал», обхідний лист та богатирі

Процес відрахування виявився окремим колом бюрократичного пекла. Обхідний лист вимагав збору десятків підписів, де кожен кабінет уособлював сувору училищну ієрархію. Щоб не збожеволіти в цій рутині та витягнути себе з липкої депресії, Іван увімкнув свій головний захисний механізм, саме режисуру. Він вирішив піти так, щоб його запам'ятали, створивши прощальний документальний фільм.

Суть задуму була шляхетною: подякувати всім викладачам за терпіння, одногрупникам — за спільний шлях, і побажати кожному успіху. Але Іван не був би собою, якби зробив це нудно. Він панічно боявся, що фільм перетвориться на тужливий похоронний марш, тому закрутив градус пафосу та гумору на максимум. Він хотів, щоб це виглядало як вибухова сміханина в стилі концертів «95 Кварталу». 

Іван відкрито, з іронією показував на камеру своє вигорання, хронічну втому та всі абсурдні моменти цих п'яти місяців. Щоправда, у пориві епатажу двадцятиоднорічний режисер припустився грубої помилки, коли вставив у кадр відверто порнографічний елемент. Тоді йому здавалося, що він у такий радикальний спосіб викриває болючу проблему порнозалежності сучасного суспільства. 

«Зараз я глибоко жалкую про той дурний вчинок, — згадував Іван через роки. — Коли через деякий час я прийшов до православної віри і став воцерковленим християнином, цей кадр став для мене справжнім болем. Саме через цю дурість я згодом повністю видалив той фільм із мережі. Але якщо прибрати цей момент, в усьому іншому фільм вийшов дійсно добрим, живим і чесним».

У зйомках цього прощального маніфесту Івану неочікувано почали допомагати... звичайні школярі з дитячого театрального гуртка в ЦДЮТі. І це була ще одна дивовижна сторінка його виходу з училища.

Сергій Гончар, який не хотів залишати друга наодинці з депресією, дізнався, що в Центрі дитячої та юнацької творчості створюється новий проект. Керувати ним прийшла 25-річна Діана Леонідівна, яка неймовірно гарна жінка і випускниця їхнього ж училища культури. Їй потрібна була допомога у розвитку дитячого театру. 

«Це як у футболі, — пояснював собі Іван. — Коли створюється новий амбітний клуб, туди обов'язково запрошують кількох досвідчених гравців-ветеранів, щоб вони своєю майстерністю допомогли підтягнути молодь».

Такими «гравцями з досвідом» стали Сергій Гончар, Дмитро Щербицький та Олексій Антоненко. Невідомо, як вони суміщали це з парами в училищі, можливо, Марія Іванівна робила їм якісь поблажки за розкрутку міського ЦДЮТу. Сергій привів туди й Івана: «Ваня, там потрібні люди, ходімо! В тебе є шанс спробувати щось інше».

Іван прийшов. Побачивши чарівну Діану Леонідівну, яка миттєво йому сподобалася, він без вагань погодився взяти участь у постановці. Квартет хаосу знову був у зборі, але вже на вільній від училищного пресингу території. Їм видали сценарій, де хлопці мали грати могутніх богатирів. 

Саме так, заучуючи богатирські репліки, репетируючи з дітьми та підписуючи чергові пункти в обхідному листі, Іван Кіракосаренко виходив зі своєї ментальної кризи. Школярі з гуртка з азартом бігали за ним, допомагаючи тримати камеру та знімати кадри для його прощального фільму. 

Обхідний лист поступово заповнювався чорнилом, богатирські доспіхи чекали свого часу, а прощальний фільм монтувався на старому комп’ютері. Ера училища культури добігала свого логічного, епічного і абсолютно нешаблонного кінця.