XVI. Година вибору, маски та сльози біля річки

Сергій Гончар до останнього намагався утримати Івана від фатального кроку. Він щиро вірив, що на унікальному, бунтарському образі Івана все училище культури тримається як на яскравому фундаменті,  адже він був єдиним персонажем, який категорично не піддавався сірій обробці системи. Сергій намагався мотивувати друга: підсовував фільми, приносив популярні книги про «успішний успіх», робив усе, щоб Іван віднайшов у собі друге дихання, оновився та здолав лавину труднощів. 

Але Іван був іншою людиною. Йому не могли допомогти жодні затерті до дірок бізнес-цитати. 

«З часом я зрозумів, — розмірковував Іван через роки, — що всі ці фільми та книги про успішний успіх зробили з мене хіба що "розумне бидло", а не успішну людину. Успіх має безліч різних форм, і він точно не досягається зазубрюванням чужих правил».

Коли Сергій Гончар нарешті побачив, що жодні книжкові методи не діють, він вимкнув режим продюсера і увімкнув режим справжнього друга. Це сталося прямо перед уроком біології. Сергій повернувся до Івана і тихо, але твердо вимовив фразу, яка змінила все:

— Дивись сам, Ваня. Якщо ти дійсно хочеш тут навчатися, то зберися і почни робити все, щоб стати кращим. Але якщо в тебе реально немає жодного бажання, то краще йди. Інакше ти просто витратиш час дарма і потім сам будеш про це жалкувати. Повір, я буду на твоєму боці за будь-якого варіанту. Просто прийми рішення зараз, у цю саму годину, поки не пізно.

Ці слова подіяли як детонатор. В Івана наче пелена з очей упала. Січневу стипендію він уже забрав, втрачати фінансово було нічого. Так, залишалася локальна слава серед студентів, у яку він до кінця так і не вірив, залишалася легкість у спілкуванні з дівчатами з різних курсів... Але на іншій шальці терезів лежав непосильний вантаж: глухий кут із описовою прозою у Марії Іванівни, ображений Сергій Віталійович, який вважав, що Іван виставляє його дурнем, тікаючи від миття підлоги, завалені шкільні предмети, які тепер довелося б зубрити ночами, та акторські етюди, що висіли над душею, як дамоклів меч. Також ще реп для пишногрудої рудоволосої красуні третьокурсниці Ілони в її творчому конкурсі.

І просто там, на парі чи тоз  біології, чи можливо навіть з географії, Іван прийняв рішення. Він вирішив «забити на все болт» і піти. 

Для цього потрібно було здолати свій найбільший страх і зайти туди, куди він найменше хотів повертатися, в кабінет завідувача відділення. 

Марія Іванівна здивувалася, побачивши його на порозі. Вона давно чекала на цей візит, поки Іван ховався в коридорах. Коли він глухим голосом вимовив, що забирає документи, на її обличчі не здригнувся жоден мускул. Вона була занадто тонким психологом. Вона лише уважно поглянула на його змучене обличчя і тихо запитала:

— Ти, мабуть, погано вночі спав, Іванку?

— Так, — чесно відповів він.

Вона не стала його відмовляти чи читати нотації. Запитала лише, чи добре він усе обдумав, і, почувши тверде «так», дала своє добро. Тут же, в кабінеті, з'явився і Сергій Віталійович. Марія Іванівна попросила його допомогти Івану на перших етапах паперової тяганини. На обличчі класного керівника теж не було ні суму, ні радості. Повна відсутність емоцій. 

«Тоді я зрозумів, — згадував Іван, — що ніколи не варто робити поспішних висновків про людей, чиї обличчя здаються кам'яними масками. Ми не знаємо, що коїться всередині. Я й сам такий: зовні можу здаватися абсолютно спокійним і байдужим, тоді як усередині моя душа носить глибокий траур».

Рішення було прийнято, але воно далося страшною ціною. Підписавши перші папери, Іван вийшов з училища, добрався до річки і там, сховавшись від усього світу серед зимових дерев, просто розридався. Він ридав так важко й гірко, наче оплакував свою власну смерть. Це була колосальна втрата, руйнування великого життєвого етапу, і йому було невимовно шкода себе.

Потім була довга, важка депресія. Мозок годинами відмовлявся функціонувати, але Іван, як міг, намагався витягнути себе з цього болота. І саме тоді, посеред сірого депресивного спліну, в його голові народилася остання, геніальна ідея. Він вирішив зняти фільм. Справжній, прощальний документальний фільм про училище культури, який стане його останнім актом і лясне цими дверима так гучно, щоб його запам'ятали назавжди. 

Але перед цим на нього чекало ще одне коло бюрократичного пекла, а саме довга, марудна ієрархія підписів у обхідному листі.