XV. Лавина, контракти та безсоння

Жодні розмови з Іваном Гончаренком, жодні короткі спалахи успіху на українській мові вже не могли зупинити невідворотне. Лавина рушила. Коли січнева стипендія нарешті впала на картку, Іван чітко усвідомив: це його остання виплата. Далі, через завалені предмети та двійки в журналі заввідділення Марії Іаанівни та улюбленої кураторки Вікторії Олексіївни, продемонстрували те, що стипендії більше не буде. Зник єдиний фінансовий сенс залишатися тут. Навчання, яке планувалося як легкий підробіток та джерело задоволення, перетворилося на важку, збиткову каторгу. Єдине, що залишалось на кожних контрольних та самостійних залишати свої автографи вчителям, щоб це виглядало чимось пафосним і незвичайним, можливо стали б для викладачів, як нагадування про себе. Так його автографи отримували Сергій Віталійович, коли була контрольна із сценарної майстерності. Також вчителька біології та географії, а чи ще отримував хтось ці автографи важко пригадати за ці роки.

Втома накопичувалася щодня, виснажуючи до кісток. Одним із найважчих обов'язків було чергування у кабінеті-клубі. Двадцяти однорічний вже Іван почувався максимально безглуздо, коли змушений був замітати та мити підлогу у величезному залі. Він часто просто тікав додому, намагаючись вирватися з цього побутового рабства. Але система не відпускала. Дівчата-одногрупниці, з якими він мав чергувати, лютували й ображалися. Варто було Івану втекти додому раніше і лише зібратися нормально поїсти, як мобільний телефон вибухав дзвінком від Сергія Віталійовича. Класний керівник знову вмикав «комісара», передаючи слухавку дівчатам, які вимагали негайного повернення на чергування. Навіть удома Іван був на прицілі.

На плечі тиснув величезний творчий вантаж. На акторській майстерності від нього вимагали поставити власний етюд, який він вимучував із себе з неймовірними зусиллями, а паралельно він мав грати ще у двох етюдах своїх одногрупників. Також йому ще писала гарна рудоволоса та пишногруда третьокурсниця Ілона Шостак із режисури, щоб він на пару із Олексієм Антоненко зачитали реп в її якомусь конкурсі, а Іван не міг відмовитись від цього, бо аргумент був в розмірі грудей цієї третьокурсниці та її симпатичного обличчя, яке чимось нагадувало йому щось таке екзотичне із домініканської країни. Тому відмовитись від цього апріорі для нього було нереально.

На сценічній мові справи були ще гіршими. Описова проза перетворилася на персональне пекло. Що б Іван не знаходив і не приносив на індивідуальні заняття до Марії Іванівни, все було «не те». Кожен його вибір критикувався, процес повністю загальмувався, і кожна така зустріч лише підтверджувала її слова: «Ти не працюєш над собою».

Намагаючись хоч якось розвантажити хаос у голові, Іван вирішив піти на хитрість зі шкільними предметами. Спочатку схема спрацювала ідеально: викладач ДПЮ особисто оголосив, що ті, хто має оцінку з цього предмета в попередньому атестаті, можуть не ходити на заняття. Іван продемонстрував свій атестат із профліцею, отримав законне звільнення, і його очі загорілися. Мозок, керований РДУГ, миттєво вибудував геніальну ілюзію: «Я зараз так усі предмети закрию!».

З цими палаючими очима після уроків він підійшов до вчительки всесвітньої історії, Наталії Федорівни.

— Наталіє Федорівно, у мене в атестаті профліцею вже є оцінка з всесвітньої історії. Чи можна мені не відвідувати ваші пари? — з надією запитав він.

Вчителька дивилася на нього довгим, абсолютно не розуміючим поглядом. Вона явно не збагнула цієї студентської махінації, а потім дивно знизала плечима:

— А чому ти взагалі не пішов відразу на другий курс? Тоді б із цими шкільними предметами простіше було б.

Іван промовчав, але про себе лише гірко посміхнувся. Простіше це було лише в її теорії. Поступити одразу на другий курс — це була утопія для «геніїв». Там був колосальний конкурс, а бюджетних місць виділили всього три. Все інше просто контракт. А контракт Іван відкидав апріорі. Платити шалені гроші за навчання в училищі культури, щоб потім, можливо, навіть не знайти роботи за спеціальністю для нього це був чистий фінансовий збиток. Якщо вже йти на контракт, то краще на заочне, але Іван хотів зовсім іншого, а саме творчого кайфу та стипендії.

Тепер не було ні кайфу, ні стипендії. Лише купа відповідальностей, палаючі дедлайни, чужі етюди, швабри в клубі та постійний пресинг від викладачів і старшокурсників. Ця лавина проектів і обов'язків тиснула на мозок із такою силою, що Іван остаточно втратив сон. Ночами він годинами дивився у стелю, його власний внутрішній диктатор катував його за кожну невдачу, а реальність за вікном ставала дедалі сірішою. Він вигорів до попелу.