XIV. Тиха гавань та слова майбутнього Героя

Попри те, що Іван Кіракосаренко часто почувався ізольованим у стінах режисерського відділення, училище культури не обмежувалося лише його групою. У цих коридорах перетиналися сотні доль, і інколи доля зводила його з людьми, поруч з якими всі захисні маски та клоунські образи ставали непотрібними.

Головною такою людиною для нього став Іван Гончаренко. Вони знали один одного дуже давно, тому що були однокласниками. Гончаренко був однолітком Івана, але вчився на курс старше на музичному відділенні, опановуючи фах керівника народних інструментів. 

Тоді, у стінах училища, це був просто спокійний, надійний і щирий хлопець із відкритим серцем. Хто б міг подумати тоді, у ті безтурботні студентські роки, що мине час, і Іван Гончаренко посмертно отримає найвище звання — Герой України, віддавши своє життя у запеклих боях проти російських окупантів за свободу рідної землі... Але тоді він був просто вірним другом, який у найважчі хвилини емоційного вигорання ставав для Івана єдиною тихою гаванню.

Якось, коли пресинг Марії Іванівни та двійки на акторській майстерності остаточно довели Івана до розпачу, він зустрів Івана Гончаренка в коридорі та чесно вилив йому душу:

— Мені так важко тут навчатись, Ваня... Таке відчуття, що я один у всьому училищі бездарний, а навколо мене одні самі суцільні таланти та генії. Я просто не тягну.

Гончаренко вислухав це спокійно, без пафосу, і лише тепло посміхнувся, поплескавши його по плечу. Його слова миттєво протверезили Івана:

— Ваня, та облиш ти. Насправді тут ніхто не талант. Все це суцільна ілюзія і пил в очі, які вони напускають. Просто кожен тут робить те, що в його силах робити, от і все. Не накручуй себе. 

Він зробив паузу і розповів про власний досвід:

— Ти думаєш, я сюди професіоналом прийшов? Я коли на перший курс вступив, то взагалі нот не знав! Уявляєш, вчуся на музиканта і не знаю нотної грамоти. І нічого, спокійно до цього ставлюся, вчуся, намагаюся. Не будь ти творчим генієм, це не головне. Просто не парся через ці дрібниці, все окей.

Ці прості, приземлені слова однокласника подіяли на Івана краще за будь-які заспокійливі. Гігантська гора меншовартості, яку в ньому плекали інші викладачі, раптом розсипалася. Поруч із Гончаренком Івану не треба було вигадувати абсурдні приколи, кричати на камеру кнопкового телефона чи вдавати з себе зверхнього одинака. Можна було просто розслабитися і почуватися тим, ким він є насправді. 

Вони стояли біля вікна, і Гончаренко буденно розповідав йому про практичні речі, наприклад, про січневу стипендію, яку Іван ще точно отримає, бо дотягнув перший семестр до кінця. Іван слухав його і розумів, що на другий семестр його балів уже точно не вистачить, і стипендію він втратить, але цей факт уже не лякав його так сильно. 

Поруч був його старий друг. Людина, яка вміла повернути йому землю під ногами. Іван Кіракосаренко назавжди запам'ятає ці розмови в коридорах училища культури. Тоді це були просто ліки від студентського суму, але через роки, дивлячись на портрет Героя України Івана Гончаренка, він розумітиме, що вже тоді, у своїх простих словах, його друг мав ту саму велику, спокійну і непереможну мудрість, яка здатна захистити і врятувати людину в найтемніші часи.