XIII. Ефект швидкісної кави та сценарні серіали

З дівчатами у групі стосунки не складалися від самого початку, і це випікало зсередини. Вони постійно ображалися, що Іван мало з ними спілкується і тримається осторонь. Але вони не знали головного: на першому курсі він щиро намагався знайти підхід до кожної. Він відшукав їх усіх у соцмережах і пробував товаришувати. 

Проте тут вмикався його невидимий РДУГ. У реальному житті, в гамірній компанії одногрупників, Іван моментально замикався в собі. Він міг розчинитись у натовпі швидше, ніж “якобс” три в одному в окропі на дні чашки. Він мовчав, накручував себе, панічно боячись, що його вважатимуть дурнем, а будь-який прояв неповаги чи зневаги ранив його до глибини душі. Проте зовні його образи ніхто не бачив, його емоції застигали, і дівчатам здавалося, що Іван просто дивиться на них із гордовитою зверхністю. 

Натомість у мережі, за екраном, його мозок вибухав. Іван не вмів висловлюватися коротко. Він засипав дівчат кілометровими, занадто довгими повідомленнями, намагаючись детально розжувати кожну думку. Ця текстова лавина дратувала 15-річних першокурсниць, вони просто переставали відповідати. 

«Я й зараз такий, — посміхається про себе Іван через роки. — Навіть аудіоповідомлення короткі записувати не вмію, вічно надиктую хвилин на сорок, розуміючи, що навряд чи хтось це слухатиме. Моєму мозку завжди тісно в коротких рамках».

Єдиним місцем, де ця багатослівність і деталізація перетворювалися на абсолютний тріумф, була сценарна майстерність у Сергія Віталійовича. 

Спочатку Іван робив типові помилки, де він писав п'єси не для театру, а для кіно. Наприклад, вимальовував у вордівському документі глибокий колодязь чи яму, куди з тріском провалювався персонаж. Сергій Віталійович викликав його до столу і спокійно, без жодного крику чи приниження, пояснював:

— Іване, задум чудовий. Але подумай, як ми цей колодязь технічно збудуємо на нашій маленькій сцені клубу? П'єса має жити в театрі.

Іван усе схоплював на льоту, єдине було складно з орфографією та оформленням, але невдовзі його роботи стали улюбленим чтивом викладача. Сергій Віталійович брав нову роздруківку Івана з таким виразом обличчя, наче сідав дивитися свіжий епізод захопливого серіалу. 

Поза парами вони могли з приємністю обговорити матчі українського футбольного чемпіонату, в якому викладач чудово розбирався. Але роль класного керівника вносила свої жорсткі корективи. Сергій Віталійович тримав Івана «на прицілі» свого мобільного телефона. Варто було Івану запізнитися чи пропустити якусь пару, чи індивідуалку, або чергування в клубі, як телефон у кишені почав вібрувати, таким чином викладач вмикав режим суворого армійського комісара, вимагаючи звіту. Але на уроках сценаристики між ними знову панувало повне творче розуміння.

Свої вордівські начерки: пісні, перероблені байки та уривки, Іван спочатку завантажував у той самий фан-клуб у соцмережі, який для нього створили хлопці, і лише потім роздруковував для викладача. Саме там їх одного разу помітила третьокурсниця Сніжана Миронюк.

Це сталося пізнього вечора у порожньому репетиційному клубі. Іван засидівся над текстами, коли Сніжана підійшла до нього. На її обличчі читалося явне незадоволення.

— Іване, я прочитала твої розробки, — різко почала вона. — Поясни мені одну річ. Чому твої персонажі-чоловіки ніколи не добиваються жінок? Чому, варто їм почути першу відмову, вони відступають і здаються? Хіба це по-чоловічому так швидко опускати руки? Що, по-твоєму, жінка має як повія віддаватися першому ліпшому, без залицянь і боротьби?

Іван вислухав її спокійно. Це питання не застало його зненацька. Він подивився на старшокурсницю і відповів твердо, з позиції своїх двадцяти років:

— Сніжано, далеко не завжди потрібно когось добиватися. Якщо жінка своїми вчинками показово демонструє повний ігнор, відсутність симпатії і в неї немає до чоловіка жодного інтересу, то найрозумніше для нього це вчасно і благородно відступити. Продовжувати тиск у такому випадку є неповагою до себе і до неї. Добиватися має сенс лише тоді, коли між двома є хоч якась мінімальна іскра чи взаємна зацікавленість. А ламати зачинені двері нічим добрим не закінчиться.

Сніжана незадоволено пирхнула, крутнувши головою:

— Я категорично не згодна. Чоловік зобов'язаний йти до кінця в будь-якому випадку. Я особисто поважаю тільки таких чоловіків, які не здаються, а твої герої якісь слабаки.

Вона пішла, а Іван залишився сидіти в напівтемряві клубу. Він знав, що правий. Ця розмова була проекцією всього його життя в училищі: дівчата хотіли бачити стандартні, шаблонні сценарії з фільмів, Марія Іванівна хотіла бачити стандартного гвинтика, і лише на папері, у своїх «серіалах» для Сергія Віталійовича, Іван Кіракосаренко залишався вірним своїй власній, не обробленій системою логіці.