XI. Унікум, «Йоп-ФМ», перші блокбастери на кнопку та автографи на жіночих грудях

Офіційне навчання в училищі могло заганяти Івана в депресію, але його справжнє студентське життя вирувало в стінах п'ятиповерхового гуртожитку, де мешкали немісцеві студенти. Саме туди Іван приїжджав після пар до свого єдиного соратника Сергія Гончара. 

Гуртожиток пахнув смаженою картоплею, дешевим чаєм і безмежною свободою. Сергій Гончар був у їхній групі справжнім унікумом. Поки інші годинами зубрили предмети, Сергій міг взагалі не відкривати підручники вдома. Він примудрявся наздогнати і зробити всю домашку прямо під час уроку на коліні і, що найцікавіше, здавав її на чисте «відмінно», будучи одним із головних претендентів на червоний диплом. Його режисерські навички були відточені до блиску. Сергій чимось зовні був схожий на дуже юного Кіану Рівза. Якщо б потрібно було реставрувати цей фільм "Матриця" на ново в ті роки в Україні, то Сергій міг остаточно претендувати на роль Нео в тому кіно. Ще б пак: у своєму рідному місті він роками ходив у театральний гурток, тому мав бездоганні акторські навички. А ось з тринадцяти років він самотужки освоїв складні програми комп'ютерної графіки і підробляв на іноземних біржах фрілансу, створюючи відеоефекти для замовників за реальні гроші. 

Коли мозок Івана, наелектризований РДУГ, видавав чергову порцію абсурдних ідей, Сергій миттєво хапав її і знав, як реалізувати це в залізі та коді.

Одного вечора, сидячи в гуртожитській кімнаті в оточенні сусідів по кімнаті Сергія, Іван раптом видав експромт про вигадане радіо «Йоп-ФМ» та його ведучого:

— Нарооод, а зараз у нас в ефірі... Світлан Макаров!

Кімната просто лягла від реготу. Ці викручені ініціали ведучого Світлана Макарова в поєднанні з серйозним обличчям Івана стали локальним вибухом. Сергій реготав так, що ледь не злетів із ліжка. «Світлан Макаров» миттєво перетворився на головний хіт гуртожитку, а Гончар зрозумів: цей потенціал треба терміново вихлюпувати на екран.

Їхній перший кліп вони знімали в лісі. Це був трек «Все буде добре» на пісню Міті Фоміна. Тоді, у ті далекі часи, коли до війни з Росією було ще далеко, співати ці пісні здавалося абсолютно нормально. Кліп вийшов неймовірно кумедним і водночас епічним для свого часу: Сергій ночами на своєму старому ноуті малював монстрів, додавав у кадр якісь кулемети, зброю та спецефекти. Попри всю наївність, головний посил Івана під текст пісні зчитувався чітко: що б там не було навколо, все обов'язково буде добре.

Другу роботу вони вирішили підняти на рівень вище. Зйомки проходили взимку на природі, біля річки, в засніженому місці, яке студенти називали «Топольки». Текст пісні та назву «Думай головою» повністю вигадав Іван, поклавши слова на потужний, агресивний біт культових “The Prodigy – Omen”. 

Тут Сергій Гончар перевершив сам себе: він використав технологію клонування, створивши на екрані цілу армію з копій Івана, додав яскраві фотошопні слайди з його обличчям та божевільну динаміку. 

Звісно, з висоти років Іван тепер бачив усі технічні промахи:

«Я тоді занадто сильно істерично кричав прямо на камеру, бо звук писався вживу на мобільний. Зараз, звісно, я б запропонував Сергію записати голос окремо, створити повноцінний MP3-файл, а на майданчику просто відкривати рот під фанеру, так було б набагато мелодійніше і гармонійніше. Але коли ти робиш щось уперше, ти ніколи не зробиш це ідеально. Ми просто вчилися на ходу».

Та попри всі технічні недоліки, кліп «Думай головою» завірусився з шаленою швидкістю. Більшість училищної аудиторії була в абсолютному захваті. Робота Сергія зі спецефектами вразила не лише студентів, а й викладачів. 

Особливо гарячою шанувальницею їхнього відео-андеграунду стала викладачка з гриму Ольга Миколаївна. Пару разів вони навіть переглядали ці ролики разом із нею прямо в гуртожитку після занять із гриму. Вона настільки надихнулася талантом Гончара, що незабаром почала замовляти у нього приватні замовлення на створення складних слайд-шоу. Так Сергій, завдяки їхній спільній творчості, знайшов собі непоганий підробіток прямо в стінах училища.

Окрім викладачів знаходились ярі шанувальниці, які просили автограф. Це були збори із всіх курсів режисерів в клубі, готувались вже не пригадати так, до чого, можливо якийсь концерт потрібно було готувати разом, або це просто збори. І там були дівчата із третього курсу. Одна дівчина з того курсу, яка можливо була в стані підпитку, а можливо ні, вона вже готувалась до відчислення, бо її там за щось суворо покарали. Її звали Мар’яна Бець, вона з Дніпра. І ось, ця Мар’яна теж дивилась відео Івана Кіракосаренка. Вона покликала Івана та попросила, щоб він гелевою ручкою залишив їй свій автограф на оголених грудях. Іван спочатку соромився, та сприймав це, як жарт, але потім, його вмовив на це Сергій, який тоді теж був поруч, щоб він зробив це, бо це буде дуже круто. І все таки Іван наважився на це, пішов та поставив цей автограф на грудях Мар’яни. Тут йому потрібно було тримати її білі теплі груди, щоб написати свій автограф. Іван сильно хвилювався, навіть трусився, бо це в нього таке було вперше, але він здолав свої страхи. Всі від цього були у захваті.

Потім ще були випадки, коли хлопці студенти просили автографи на своїх руках, але це вже не так хвилювало Івана, тому що він вже трохи адаптувався до такої своєї надзвичайної популярності, як і те, чим він займався.

Іван Кіракосаренко та Сергій Гончар створювали свій власний кінематограф на кнопкові телефони. Вони будували свій світ, поки Марія Іванівна готувала свої чергові виховні бесіди, навіть не підозрюючи, що цих двох хлопців з їхніми монстрами в лісі та клонами в «Топольках», які призвели до надзвичайної слави в училищі культури, завдяки незвичайним автографам студенток та студентів тому підтвердження, де тепер їх уже буде неможливо зупинити жодною совковою «обробкою».