X. Сольний стендап та дівчинка з пісочниці

Після божевільного челенджу з «Собачою колисковою» та розборок із директором пара української мови обіцяла бути тихою гаванню. Тим паче, коли двері кабінету нарешті відчинилися, за викладацьким столом студенти побачили нове обличчя. Юлія Артемівна виглядала неймовірно молодою, а коли група дізналася, що вона всього на рік старша за двадцятирічного Івана, коридор ледь знову не вибухнув від сміху. У неї був кумедний, дуже милий голос і м'яка манера спілкування, яка одразу знімала всю напругу, яка могла накопичуватися від гучного графіка.

Практика показала, що Іван миттєво завоював її прихильність, причому абсолютно природним для себе шляхом, а саме через творчий абсурд.

— А тепер, студенти, завдання, — Юлія Артемівна лагідно посміхнулася, розправляючи журнал. — Складаємо речення на задані правила. Потім будемо зачитувати вголос, що у вас вийшло.

Поки п'ятнадцятирічні одногрупники слухняно скрипіли ручками, вигадуючи банальні фрази про осінь чи природу, мозок Івана вибухнув калейдоскопом ідей. Коли підійшла його черга читати, звичайна перевірка завдань перетворилася на його сольний стендап-виступ. 

Іван зачитував свої речення з такою інтонацією, що аудиторія заходилася від сміху. Це були не просто граматичні конструкції, це були маленькі, гострі, комедійні мініатюри, де життєві спостереження перепліталися з фірмовою іронією. Одногрупники слухали його затамувавши подих і з величезним задоволенням вимагали ще. Юлія Артемівна сміялася разом з усіма, її щиро і глибоко вразили ці нестандартні, живі тексти.

Коли пролунав дзвінок, і студенти почали збирати сумки, вона тихо покликала його:

— Іване, зачекай, будь ласка. Залишся на хвилинку.

Іван підійшов до її столу. Юлія Артемівна дістала свій власний, приватний зошит і зніяковіло подивилася на нього:

— Твої речення... Вони неймовірні. Чи не міг би ти мені дати на хвилинку зошит, щоб я переписала їх собі у власний зошит? Я дуже хочу закарбувати, як пам’ятку, їх собі.

Вона почала швидко переносити його слова із зошита на свій власний папір, а Іван стояв поруч, чекаючи, і раптом відчув, як час навколо уповільнився. Він дивився на її обличчя, на те, як вона схилилася над зошитом, і всередині нього спалахнув дивний, далекий спогад з дитинства. Ефект дежавю накрив його з головою.

Він згадав часи, коли йому було років п'ять чи шість. Батьки тоді тимчасово знімали житло в іншому районі міста, і малий Іван часто виходив гуляти у двір, до старої пісочниці. Там завжди крутилася одна старша дівчинка. І тепер, дивлячись на молоду вчительку української мови в училищі культури, Іван чітко бачив у її рисах ту саму дівчинку зі свого дитячого дворика. Вона виглядала точнісінько так, як зараз, тільки подорослішала.

Він набрав у легені повітря, хотів запитати: «А ви випадково не жили тоді там?..», але вчасно зупинився. А раптом це просто гра уяви? До того ж, ця розмова затягнула б переписування речень ще на довше, а Юлія Артемівна і так поспішала. Іван промовчав.

Вона була йому симпатична, дуже мила, щира і по-справжньому тепла. Вона могла б йому сильно сподобатися. Того ж вечора, повернувшись додому, Іван із трепетом у серці відшукав її сторінку в соцмережах. Пальці вже готові були натиснути «Додати у друзі», але погляд зупинився на статусі та весільних фото. Юлія Артемівна була заміжня.

Іван прибрав руку від мишки. Він був самотнім, його душа шукала тепла, але його внутрішній кодекс не дозволяв спокушати себе і лізти в чужі родини. Він не став додаватися і шукати зближення. 

Цей день залишився в його пам'яті як яскравий спалах, момент, коли його талант визнали, а минуле на мить торкнулося теперішнього, залишивши після себе легкий, щемливий смуток і солодкий присмак успіху напередодні нових випробувань.