IX. Челендж «Собача колискова» та Знам'янський синдром

Ранок перед парою української мови видався особливо важким. Іван хронічно не висипався, його мозок відмовлявся спати вночі, прокручуючи тисячі думок, тому зараз, сидячи на стільці біля зачиненого кабінету в очікуванні вчительки, він буквально засинав на ходу. Одногрупники більш жваво пересувалися коридором, атмосфера була грайливою, але не для сонного Івана Кіракосаренко.

І тут Івана, як завжди, переклинило на фірмовий абсурд. Окинувши каламутним поглядом коридор, він голосно вимовив:

— Народ, а ви знаєте, що мене може миттєво склонити на сон?

15-річні першокурсники звернули увагу на його слова. Посипалися стандартні студентські варіанти: нудні лекції Едварда Радзинського, дощ за вікном, тепле молоко, нудна проза.

— Все не те, — похитав головою Іван, дочекавшись інтриги. — Мене заспокоює і клонить на сон... лай собак.

Коридор вибухнув реготом. Це було настільки незвично і дивно, що сонливість з усіх, хто її трохи мав злетіла в одну секунду. Але Сергій Гончар не просто сміявся, у нього в очах миттєво увімкнувся режисерський азарт. Він оцінив масштаб імпровізації.

— Ваня! Це ж готовий вірусняк! — Сергій скочив на ноги, активно жестикулюючи. — Продемонструємо цим нашим хейтерам, що таке справжній креатив. Значить так: ти зараз лягаєш прямо на цей довгий м’який стілець і намагаєшся заснути. Але перед цим всім кажеш фразу: “Знаєте що мені допомагає заснути? Гавкання собак це саме краще для хорошого сну, тому що це відданність, захист та безпека!” А ви всі, — Сергій ткнув пальцем в одногрупників, — стаєте навколо нього і починаєте щосили лаяти як собаки! Ми назвемо це відео «Собача колискова». Такого ще ніхто в мережі не бачив, це вистрілить!

Процес пішов на подив злагоджено і кумедно. Іван згорнувся на стільці, вдаючи глибокий сон, а група підлітків із серйозними обличчями почала видавати різноголосий собачий гавкіт, гарчання та підвивання. Кнопковий телефон Сергія фіксував цей шедевр. 

Але в куражі всі геть забули про одну маленьку деталь: у цьому ж крилі корпусу знаходився кабінет директора училища. 

У розпал найгучнішого «гавкоту» двері кабінету з гуркотом відчинилися, і на поріг вискочив розлючений директор. Його обличчя виражало суміш шоку й обурення.

— Що це за клоунада?! — збісився він, перекрикуючи студентський лай. — Ви що, геть з глузду з'їхали?!

Студенти миттєво замовкли, підібгавши хвости. Іван підвівся зі стільця. Сергій Гончар, не вимикаючи камеру, спробував узяти удар на себе:

— Пане директоре, це наш новий челендж! «Собача колискова». Це необхідно для піару нашого режисерського відділення, сучасні тренди, розумієте?

Директор завмер. Він явно не очікував почути про «піар» та «челенджі» від гавкаючих першокурсників. Він довго мовчав, намагаючись підібрати слова, дивився на серйозне обличчя Івана, на камеру Гончара, і врешті-решт важко зітхнув:

— Значить так, піарники... Краще такі челенджі знімайте в іншому місці! У мене тут взагалі-то нарада йде, та й уроки в корпусі! Марш по кабінетах.

Він крутнувся на п'ятах і повернувся до себе. Студенти ледь стримували регіт, але відео було знято. І, як і передбачав Гончар, воно завірусилося миттєво. Його пересилали по Bluetooth навіть старші курси.

Через пару днів Іван ішов коридором, коли його перехопив Матвій Хливняк. Попри те, що Матвій був його головним хейтером в інтернеті і постійно критикував його творчість, інколи його проривало на нормальне, майже дружнє спілкування. Очевидно, «Собача колискова» зачепила навіть його залізобетонні професійні стандарти.

— Слухай, Кіракосаренко, — Матвій почухав потилицю. — Ну от поясни мені як людина людині. Як це взагалі можливо засинати під лай собак? Це ж шумно, воно ж оре під вухом. Як воно взагалі в тебе в голові працює?

Іван зупинився і подивився на Матвія своїм особливим, трохи відстороненим поглядом. Його мозок одразу видав повну, розгалужену генеалогічну карту спогаду.

— Розумієш, Матвію... Якось у дитинстві я був у хаті в Знам'янці. Це була хата брата моєї прабабусі, яка була матір'ю рідної бабусі мого батька по його материній лінії... Ну, ти зрозумів?

Матвій на мить завис, намагаючись прорахувати в умі цю родинну схему, а потім махнув рукою:

— Не важливо. Пофіг, Ваня, це цілком в твоєму стилі. Давай далі.

— Ну, простіше кажучи, — посміхнувся Іван. — Це був приватний будинок мого двоюрідного прадіда в Знам'янці. Мій батько туди в молоді роки приїжджав, і вони там разом бухали. Але того разу ми вже просто всією родиною гостювати приїхали. І мене поклали спати в кімнаті, де через вікно вночі було дуже сильно чутно лай сусідського собаки. Я тоді малим страшенно боявся собак, вони здавалися мені небезпечними. Але лежачи в ліжку, я раптом усвідомив: якщо цей собака за вікном так люто лає, то жоден злодій чи чужак у хату не залізе. Собака його просто розірве. Виходить, я під надійним захистом. І ось від цього усвідомлення безпеки мій мозок заспокоювався, і я миттєво засинав.

Матвій вислухав цю історію мовчки. На його обличчі вималювався повний подив. Йому, правильному і логічному третьокурснику, цей «Знам'янський синдром» здався абсолютною, дикою маячнею. Він так нічого і не знайшов, що відповісти, лише дивно покрутив головою, розвернувся і мовчки пішов на пари. 

А Іван лише посміхнувся про себе. Його інопланетний мозок знову виявився занадто складним для обробки цим училищем.