VI. «Вода з хлором» та адепти системи

Іван не збирався здаватися без бою. Його внутрішній диктатор вимагав капітуляції. Марія Іванівна м’яко підштовхувала до виходу, але творча іскра всередині все ще шукала кисню. Якщо йому не давали творити на сцені, він перетворював на сцену саме життя. Його протест набув форми чистого, абсурдного гумору.

Одного дня Іван узяв порожню пластикову пляшку, ретельно здер із неї заводську етикетку, а замість неї наклеїв шматок вирваного зошитного листка в клітинку. Чорною гелевою ручкою розмашисто написав: «Вода з хлором». Потім пішов до магазину, купив дешевий лимонад каламутно-білого кольору, перелив у пляшку і почав демонстративно пити це прямо на парах та в коридорах. 

Ефект був миттєвим. П’ятнадцятирічні одногрупники були в захваті. Цей концептуальний прикол розійшовсь училищем як лісова пожежа. Студенти діставали свої кнопкові телефони, знімали відео, передавали пляшку по колу і на камеру робили вигляд, що п’ють отруту. Це була їхня маленька анархія, де Іван знову став режисером. 

Але система швидко виставила свої противаги. Тінь Марії Іванівни наздогнала його там, де він найменше чекав з боку старшокурсників.

Іван почав помічати, як студенти третього та четвертого курсів його ж режисерської спеціальності дивляться на нього з презирством. Вони вже пройшли повну «обробку», вони вважали себе професіоналами, які ставлять «серйозну прозу», і цей двадцятирічний першокурсник зі своїми мобільними кліпами та пляшками лимонаду знущався з їхнього уявлення про мистецтво.

Головним рупором цього незадоволення став третьокурсник Матвій Хливняк. Він перетворився на особистого хейтера Івана в соцмережах. Матвій не лінувався писати довгі, уїдливі коментарі під кожним роликом Івана, розносячи його творчість у тріски. А в коридорах училища, проходячи повз, Хливняк кидав отруйні натяки:

— Слухай, Кіракосаренко, чого ти не займаєшся в житті тим, що реально можеш? Навіщо ти лізеш туди, де в тебе виходить відверто погано? Твої відео це просто дурня. Ти ганьбиш училище.

В Івана холонуло всередині. Ці слова Матвія дивно, майже дослівно повторювали тактовні зауваження Марії Іванівни на індивідуалках. Виникало стійке, моторошне відчуття, наче завідувачка завербувала собі таємних адептів, створивши навколо Івана кільце психологічного пресингу. Вони атакували його з усіх боків: Марія Іванівна авторитетом у кабінеті, Матвій Хливняк хейтом в соцмережі та презирством у коридорах. 

Вони хотіли змусити його замовкнути. Вони хотіли, щоб він нарешті повірив в те, що він є повне посміховисько. І це кільце стискалося дедалі міцніше, перетворюючи колись омріяне училище культури на територію ворожого полювання.