V. Замкнене коло контролю

Чергове індивідуальне заняття зі сценічної мови менше за все нагадувало урок. Марія Іванівна сиділа навпроти Івана у своєму незмінно бездоганному образі, але цього разу її тактовний тон набув гостроти хірургічного скальпеля. Вона вирішила провести «особисту розмову».

— Іване, давай відверто, — вона м’яко, але міцно зчепила пальці. — Тобі потрібно зав’язувати з цими твоїми відео. Ти робиш це абсолютно непрофесійно, там повно помилок. Це не режисура, це непрофесійна самодіяльність.

— Але... мене дивляться, — тихо спробував захиститися Іван, згадуючи Сергія Гончара і завірусені треки в стінах клубу. — Мені здається, хлопці та дівчата пишаються тим, що я роблю.

Марія Іванівна сумно і майже співчутливо зітхнула, і цей погляд пропік Івана наскрізь.

— Тобі лише здається, Іванку. Ти наївний. Вони дивляться твої ролики тільки для того, щоб покепкувати з тебе. Вони насміхаються за твоєю спиною, виставляють тебе посміховиськом. Ніякого захоплення чи визнання там немає. Вони просто зробили з тебе клоуна.

Кожне її слово падало як важкий камінь, розбиваючи ту тендітну віру в себе, яку він так важко відбудовував. Але завідувачка на цьому не зупинилася. Вона пішла далі туди, куди викладач взагалі не мав права заходити. Вона почала втручатися в його життя поза училищем. Вона робила замічання стосовно того, що він пише в своїх соц мережах і що ставить на аватар. Марія Іванівна радила йому у вільний час книжку якусь корисну почитати, ніж витрачати час на дурні свої цитати та переписки з дівчатами, які потім сміються за його спиною.

Це було задушливо. Рамки училища розрослися, поглинаючи його приватний простір, залишаючи відчуття тотального контролю 24 на 7. Додому Іван повертався із важким сірим сумом у грудях. Його ламало саме усвідомлення того, що він не може чинити опір. За своєю натурою Іван був людиною м’якою, нездатною на відкритий конфлікт. Він не міг висловити своє незадоволення викладачам, тому сидів, опустивши очі, і лицемірно погоджувався з усім, що вона говорила.

Проте Марія Іванівна була занадто тонким психологом. Вона читала цей німий сум і протест по його обличчю, як відкриту книгу.

— Ти не працюєш над собою, Іване. Ти не стаєш кращим. Ти ходиш на навчання так, наче тебе сюди під конвоєм змушують йти, — її голос знову став тактовно-м'яким в наступному індивідуальному занятті із сценічної мови. — Послухай мою пораду: йди з училища. І якнайшвидше. Далі буде тобі буде тільки важче. Бо в тебе щось сильно червоніє обличчя, коли ти читаєш прозу і це може погано відображатись на здоров’ї. 

Вона не знала, наскільки влучила в ціль. Іван дійсно змушував себе. Щоранку він тягнув себе на навчання через силу, бо всередині нього самого жив найсуворіший тиран і безжальний диктатор, який щодня катував його за кожну невдачу на сцені у Вікторії Олексіївни та за кожну двійку на сценічній мові у Марії Іванівни в журналі. Іван карав себе сам. Але коли зовнішній світ у вигляді Марії Іванівни ставав на бік його внутрішнього диктатора і починав бити в ті самі болючі точки, це ставало нестерпним. Це ламало його повністю. 

Урок сценічної мови остаточно перетворився на виховне судилище. Бажання ходити туди зникло назавжди, а в голові дедалі чіткіше вимальовувався єдиний вихід це капітуляція. Забрати стипендію, підписати обхідний лист і нарешті вирватися з цього психологічного капкана. Бо далі терпіти таке приниження та невдачі сил вже бракувало, притому перспектив терпіти це ніяк не було, особливо після того, як десь на індивідуалці із сценарної майстерності Сергій Віталійович проговорився в тому, що після цього училища культури роботу знайти нелегко. А тут ще такий дискомфорт, невдачі, втома, тиск. Сенсу терпіти це немає. Єдине залишається лише просто до отримувати всю стипендію, щоб не залишати її, бо на той час це були ще не дуже погані гроші. А там вже після цього й робити крок в бік відходу.