IV. Ера кнопкових хітів

Почуття того, що ти зайвий на індивідуальних заняттях у Марії Іванівни, нікуди не зникало. Її тактовні, майже материнські поради «йти в охоронці чи вантажники» і натяки на те, що він марнує час, випалювали зсередини. Іван шукав свій паралельний світ, де ніхто не намагався б зробити з нього стандартний гвинтик системи. І він знайшов його в соцмережах та творчій імпровізації.

Його головною музою на спільних загальноосвітніх уроках стала Аліна Губаченко. Вона вчилася на іншій спеціальності, але коли вони сиділи за сусідніми партами під час уроків із шкільних предметів, Іван не міг відвести погляду від її посмішки. Вечорами їхня переписка затягувалася до ночі. Іван залицявся скромно, але йому дуже хотілося зробити щось таке, що остаточно вразило б дівчину.

Одного вечора, лежачи на дивані, повністю виснажений після чергового морального пресингу в кабінеті заввідділення, Іван увімкнув камеру свого кнопкового телефона. Він умостився зручніше на великій подушці, заглянув прямо в об'єктив і... затягнув романтичну, трохи кумедну, але неймовірно щиру пісню, імпровізуючи на ходу. 

Він відправив це відео Аліні, розраховуючи лише на її приватну посмішку. Але сталося те, чого Іван ніяк не міг передбачити.

Наступного ранку, ледь він переступив поріг училища, він відчув, що повітря змінилося. 15-річні підлітки в коридорах шушукалися, дивлячись на нього, а з чийогось динаміка Sony Ericsson на всю гучність лунав його власний голос. Відео завірусилося на все училище культури. Хтось сміявся, дівчата хихикали, а Марія Іванівна, дізнавшись про це, лише підтискала губи, тому що цей студент остаточно виходив з-під її «обробки».

Але головне, Аліна оцінила жест, правда розповсюдила його на все училище, зробивши з нього місцеву зірку. Після пар Іван зайшов у кабінет-клуб це просторий репетиційний зал, де майбутні режисери, вважали це місце своєю законною територією. Там завжди кипіла робота, будувалися декорації та проходили репетиції. Саме там до нього підійшов його єдиний справжній соратник, Сергій Гончар. У його очах палав той самий вогонь, якого так бракувало викладачам.

— Ваня, це було геніально! — Сергій емоційно замахав руками, крокуючи по сцені клубу. — Твоя імпровізація на подушці — це готовий формат. Ти розумієш, яка в тебе харизма? Давай знімати кліпи! У мене є мобільний із хорошою камерою. Ми порвемо це училище!

Так почалася їхня власна ера. Ера музичних кліпів, знятих на кнопковий телефон прямо тут, у стінах клубу та на репетиціях. Вони вигадували сюжети на ходу, монтували ночами. Іван більше не почувався баластом у групі. 

Так, на парах у Вікторії Олексіївни, його прекрасної біловолосої кураторки, він усе ще міг отримувати двійки з акторської майстерності, бо після важких сцен мозок просто вимикався і не міг написати жодної самостійної або контрольної. Але тепер, завдяки Сергію Гончару та кнопковій камері в їхньому улюбленому клубі, Іван знав: у нього є своя сцена. Його ім’я тепер знав кожен студент, і жодна тактовна ерозія від Марії Іванівни не могла цього перекреслити.