ІІІ. Білий шум і почуття баласту

Акторська майстерність не була для Івана тріумфом. Навпаки, кожне заняття перетворювалося на тиху, виснажливу внутрішню боротьбу. Поки п'ятнадцятирічні одногрупники на льоту хапали зауваження кураторки, легко перевтілювалися і грали етюди, Іван відчував, що грузне в глухій стіні. 

Він просто не розумів, чого від нього хочуть. Викладачка Вікторія Олексіївна, та сама симпатична жінка з білим волоссям і фарфоровою шкірою, в яку він був таємно закоханий, пояснювала завдання, але її слова долітали до Івана наче крізь товщу води. Його мозок, уражений РДУГ, про який тоді ніхто й не здогадувався, замість концентрації видавав білий шум. Інформація розсипалася, не встигаючи скластися в чітку дію.

На сцені він виглядав незграбно, скрізь були недоліки, і було очевидно: він не тягне. Ні майстерність, ні сценічну мову абсолютно нічого. Навколо нього ніхто не влаштовував скандалів, його ніхто прямо не називав невдахою чи тягарем. Кураторка ставилася до нього з незмінною теплотою, а одногрупники просто займалися своїми справами. 

Але вчинки та напівнатяки говорили значно гучніше за слова. Іван фізично відчував себе баластом. Він бачив це в розчарованих поглядах після невдалих показів, у тому, як викладачі зітхали, дивлячись на його здібності, у тому, як його акуратно обходили під час розподілу складних ролей. Ця мовчазна ізоляція тиснула на психіку сильніше, ніж якби на нього кричали.

А після цього емоційного та розумового тупика на акторському уроці його садили за парту писати контрольну роботу із режисури.

В голові після невдач на сцені панував повний хаос. Думки розліталися, апатія сковувала пальці. Коли Іван дивився на чистий аркуш, де мав бути текст прози чи відповіді на запитання, він заздалегідь знав результат. Чергова двійка. Чергове підтвердження того, що він тут чужий.

Він свідомо йшов до вигорання, тому що почував себе зайвим, а точніше самим слабим студентом в цій групі. Але вирішив залишитись доти, доки ще буде отримувати стипендію. Втрата стипендії через низькі бали стала лише фінальним поштовхом. Щодня залишатися в місці, де ти почуваєшся зайвим, було вище його сил. Попереду був важкий відхід зі сльозами на очах, але тоді він ще не знав, що його головний і найкращий режисерський хід буде документальний фільм про це училище, де буде все ще попереду.