ІІ. Тактовна ерозія та прибулець із русявим волоссям

Індивідуальні заняття із заввідділенням Ігнатенко Марії Іванівни ніколи не були скандальними. Вона була жінкою витонченою, тактовною та дуже розумною. Також Марія Іванівна дуже сильно схожа зовні на сучасну українську докторку філософських наук та релігієзнавицю Людмилу Филипович, прям, як наче дві краплі води. Вона ніколи не кричала. Вона говорила тихо, м'яко, дивилася співчутливо, але кожне її слово падало на душу, як крапля кислоти на метал. Марія Іванівна побачила, що в Івана немає ніяких здібностей до цієї професії, на яку він поступив. Вона була викладачка сценічної мови і це були індивідуальні заняття з Іваном. Він їй повинен читати байки, вірші та прозу, і вона побачила, що в нього все дуже погано виходить і так не перше вже заняття. Тому вона хотіла подбати про те, щоб він не витрачав час на те, до чого в нього немає таланту.

— Іване, ну от скажи мені, — вона лагідно посміхалася, перебираючи папери. — Ти ж дорослий хлопчик, тобі вже я так зрозуміла, двадцять. Закінчиш училище в двадцять чотири. Навіщо тобі витрачати ці роки тут? Ти ж я так зрозуміла по твоїй біографії на листку, електрик за фахом. Чому ти не пішов працювати електриком?

— Я не мав достатньо якісної практики для себе стосовно тієї професії, тому я не все можу по ній. А те, що я можу не користується попитом електрика.

— Який жах. Ну то таке. Але ж ось взяти твоїх однокурсників старших з режисури, то вони вже працюють, поєднуючи роботу та навчання, а ти, я так зрозуміла, ніде не працюєш, і скоріше за все не працював. А зараз такий час, де чоловіку потрібно твердо стояти на ногах. Можливо, вантажником піти працювати, чи в охорону, якщо ти електриком не можеш працювати. Там реальні гроші, реальна стабільність. Подумай, чи не марнуєш ти свій час на всі ці абстрактні речі?

Вона не називала його невдахою. Вона була занадто вихованою для цього. Але після її занять Іван виходив із кабінету з таким відчуттям, наче його акуратно, за всіма правилами етикету, загорнули в саван і поховали. В його голові ці «м'які поради» розросталися до гігантського, задушливого висновку: «Ти тут ніхто. Ти не невдаха, який не зміг ніде себе знайти, і в підсумку поперся сюди навчатись з дітьми. Також ти не піддаєшся обробці, як всі твої одногрупники студенти». Обробці, яка мала зробити з нього зрозумілого, стандартного випускника, а не таким, яким був насправді Іван.

Єдиним порятунком від цієї інтелігентної ерозії була кураторка Квітенчук Вікторія Олексіївна.

Коли вона заходила в аудиторію, Іван забував про всі повчання заввідділення. У неї була дивовижна, майже альбіносна краса: сліпучо-біле волосся, ідеально гладка біла шкіра, яка ніби світилася зсередини, і неймовірно теплі очі. Вона була старша за нього на чотирнадцять років, заміжня, виховувала школярів, але двадцятирічному Івану було абсолютно байдуже на паспорти та штампи. Він був тихо, по-дитячому закоханий у цей образ. Правда в своїх почуттях їй не зізнавався, майстерно приховував їх, тому що розумів, що тут немає на що розраховувати, і тут навіть не справа в тому, хто Іван, а в тому, що в неї є родина, тобто чоловік та діти, а Іван ніколи б на таке не спромігся, як втручання в чуже сімейне життя. Тому всі свої симпатії та закоханість він залишив при собі. 

Вікторія Олексіївна ніколи не тиснула на нього. Навпаки, від неї йшло затишне, материнське тепло. Вона викладає акторську майстерність та режисуру. Але й вона відчувала, що цей хлопець не такий, як інші 15-річні підлітки навколо.

— Ну що, Волкер? — з доброю посмішкою говорила вона, дивлячись на Івана. — Ти знову щось задумав? Ти в нас як шпигун на спец завданні. Чи прибулець з іншої планети, якого випадково закинуло в наше училище культури.

— Можливо, так і є, — посміхався Іван у відповідь.

Вона була права. Він дійсно був прибульцем. Він не вписувався в їхні плани, не підходив під шаблони заввідділення, і дуже скоро його «інопланетна» природа вибухне першими комедійними роликами, які змусять це училище говорити про нього без упину.