І. Електрик, який прийшов за культурою

Це вище училище культури міста О. Тут навчаються майбутні режисери, які по факту не стануть режисерами, а більше за все керівниками масовими концертними заходами, тобто тими, які створюють святкові концерти на різні свята. Але наш головний герой цього тоді не знав, і думав, що справді це йому якось допоможе в майбутньому стати тим, ким він хоче, а саме людиною в кіно. 

А це кабінет сценарної майстерності, який тоді пахнув старою паперовою довірою та пилом. За столом сидів викладач Сауненко Сергій Віталійович, чоловік із глибокими, розумними очима, який чимось зовні був схожий в молоді тренерські футбольні роки на Юрія Вірта, легендарного голкіпера ФК Шахтар Донецьк та низку українських футбольних клубів. А як тренера це рівненського Вересу, Ниви Тернопіль та ЮКСА. Цей Сергій Віталійович є уособленням Юрія Вірта в окулярах, який за свої роки надивився на сотні підлітків. Правда хлопець, який сидів навпроти нього, явно не вписувався в загальну картину. Це було те, коли викладачі знайомились зі студентами і тут дійшла черга до Івана Кіракосаренко. Це хлопець, який мав круглу форму обличчя, світле русяве волосся та тілобудову напівтовсту, але все таки живіт добряче його випирав, тому виглядав він більш кумедно, але міг викликати своїм виглядом якусь довіру, спокій та надійність, хоча по факту виявилось це все не так.

Він написав всю про себе біографію на листі. Викладач прочитав та вирішив звернутись до Івана.

— Тобі двадцять, Іване? — вчитель уважно подивився на листок із зошита написаний Іваном, а потім поверх своїх окулярів на хлопця. — Більшості твоїх одногрупників ледве виповнилося шістнадцять. Вони сюди прийшли, бо скоріше за все батьки так вирішили. А ти? Ти ж уже дорослий чоловік. Ти ж навчався в профліцеї на електрика. Звідки в двадцять років така свідома, майже фанатична жага до навчання?

Іван Кіракосаренко скромно посміхнувся. На ньому не було яскравого одягу, в руках він не тримав камери, і ніхто в училищі ще не знав, що цей хлопець здатний перевернути їхнє училище догори дриґом. 

— Я просто хочу творити щось своє, — тихо, але впевнено відповів Іван. — Я в пошуках себе.

Тоді він починав тихо. Поки інші зубрили конспекти, Іван вивчав іншу «культуру», а саме жіночу половину училища. Вечорами він відкривав соцмережі й засипав місцевих дівчат з училища культури своїми тонкими, романтичними залицяннями. Для нього це теж була режисура, але режисура людських емоцій. Вона вдавалася йому на "відмінно", і невдовзі серед дівчат пішов шепіт про загадкового 20-річного першокурсника.

Але справжні іспити чекали на нього не на сцені, а в кабінеті завідувача відділення.