Розділ 30

Віка
Холодне повітря обдуває моє обличчя, коли я стою біля могили матері. Вже пройшов тиждень з того часу, як я покинула той будинок. Мій батько, на щастя, залишився живим. Олександра Володимировича взяли під арешт. Він звинувачується не лише в замаху на вбивство, але і в усіх інших своїх злочинах, тому що Артем віддав всі докази проти нього. Зараз справа розглядається і суд відбудеться через декілька місяців. Настю випустили, бо не було жодних доказів її співучасті з тими злочинцями. Вона навіть вибачилась переді мною і сказала, що була засліплена своїм коханням. Звісно я не пробачила їй, але більше дівчина мене не турбувала. Стас сказав,що вона переїхали назавжди в Лондон. Ну що ж, прекрасно! Тамару теж посадили за замах на вбивство мого батька і за завданого мені морального натиску. Вона постійно заперечує свою провину, але Олександр Володимирович здав її. Тож усі отримали по заслугах. Ну а з Дімою, я не знаю. Він просто зник ще в той ранок. Мені байдуже де він, головне, щоб я більше його не побачила. Вам напевно цікаво, що у нас з Артемом? Так я вам відповім, нічого. Я більше не говорила з ним, а він і не намагався. Тоді мною керували емоції, але аж ніяк не розум. Звинуватити його в помилках свого батька – це було жахливо з моєї сторони. Він і так не може пробачити собі те, що стільки вірив йому, а тут ще й я зі своєю істерикою. Звичайно, я страшенно сумую за ним, але чомусь мені здається, що все так, як і має бути. Доля всяко намагалася показати, що нам не варто бути разом, але кохання так засліпило нас, що ми нічого не помічали. Чи вважаю я наші стосунки з Артемом помилкою? В той ранок, коли ледь не помер батько, я справді так думала. Я хотіла кричати і проклинати той день, коли пов'язала своє життя з ним. Але зараз, коли все налагодилось, я не знаю. З однієї сторони мені так його не вистачає, а з іншої - я боюся. Мені дуже страшно, що знову з'являться якійсь проблеми і постраждають близькі мені люди. Я не знаю, що маю робити. Зараз я в якійсь невідомості, але може з часом все зміниться. 
— Матусю,- сказала я біля могили, коли дивилася на таку знайому мені фотографію. - Вибач, що я так довго до тебе не приходила. Колись я прибігла до тебе першою і ділилися своїми проблемами, таємницями. Хоча зараз я далеко від тебе, але проблем у мене не поменшало. Все стало тільки гірше. Тамара вкотре захотіла позбутися мене, але , на щастя, їй це не вдалося. Взагалі я прийшла спитати у тебе поради. Я просто не знаю, як маю жити далі. Я заплуталась, дуже сильно. Що мені робити? Поговорити з Артемом, пробачити і бути разом з ним? Чи змиритися зі своєю долею і жити далі? Мовчиш? І ти не знаєш! 
Я ще довго розповідала матері про те, що сталося. І про Артема. Всю нашу складну історію. Потім я попрощалася і сказала, що повернусь тоді, коли прийму правильне рішення.
Я розвернулася і пішла з кладовища. Дорога додому проходила через красиву алею, попри яку я завжди любила йти. Зараз вересень і дерева почали вже трошки жовтіти. Чувся легенький шелест листочків, а вітер вдаряв в обличчя приємною прохолодою. Я йшла і дивилася на природу. Мені було так легко і спокійно. Невже це все вже закінчилось? Невже тепер я щаслива? Я помітила,як повз мене пролетіла ластівка. От, би ж мені бути такою вільною! І я зрозуміла - це був знак. Все вже дійсно закінчилось і нарешті я стала справді вільною. В мене на обличчі з'явилася широка посмішка і я витерши сльози пішла додому.
— Тату, тобі ж ще не можна вставати,-сказала я, коли побачила батька на кухні.
— Я вже не можу стільки лежати,красуне.- посміхнувся тато і я поцілувала його у щічку.
— Як ти, донечко?
— Добре.- відповіла я з посмішкою.- Тепер справді я щаслива.
— Ти впевнена?- тато підозріло подивився на мене. - Може тобі чогось все ж таки бракує? Чи може когось?
— Якщо ти про Артема, то навіть не починай!- роздратовано сказала я.
— Доню, він не винен у вчинках свого батька. Він врятував і мене,і тебе. 
— Тату,якби його не було у моєму житті,то нічого цього б не сталося.
— Віко, скажи мені,- тато пильно подивився на мене,- Ти була з ним щаслива? Ти сміялася,коли він був поруч? Ти хвилювалася за нього? 
— Так. - впевнено сказала я.- Але ще більше я плакала через нього.
— Якщо ти можеш згадати хоча б один момент,коли ти була щаслива поряд з ним, то воно того варте.
— Тату, будь ласка, закриймо цю тему!- вкотре обурилась я.
— Цінуй час, поки він у вас є.
— По що це ви тут шепочитесь? - перебила нас тітка Еля,і я була дуже рада цьому.
— Тато вирішив, що мене треба повчати.
— Ох, і що це ти вже їй понарозказував?- спитала з посмішкою тітка.
— Я лише хочу, щоб вона не робила помилок.
— Вікусечко, може ти дійсно неправа?
— І ви туди ж?- здивувалася я.
— Ми лише хочемо, щоб ти була щаслива. 
— Уфф,- важко зітхнула я.- Добре, що я вже завтра їду і мені не прийдеться більше це слухати.
— Сідайте їсти торт!- сказала тітка Еля.
— А в честь чого торт?- зацікавлено спитала я.
— Сьогодні день твоєї мами - Тетяни.- з посмішкою сказав тато.
— Ой, справді! А я і забула.
— Для цього у тебе є ми.
— Я люблю вас,- сказала я і почала плакати.- І тебе тату, і вас тітко Елю .
— Ох, дорогенька. Ти чого?- сказала жінка і обійняла мене.
Я стояла і плакала. Але сльози мої були лише від щастя. Я була справді рада, що батько знайшов своє щастя. 
Наступного дня я повернулася, бо все ж таки пора вже йти на навчання. Я ще досі сумнівалася в тому, чи хочу бути з Артемом. Тим більше, він навіть не намагався зв'язатися зі мною. Ну і нехай! Значить не моє це все. Надіюся, що скоро знайду своє справжнє щастя.

Два місяці по тому
— Віко, підеш зі мною на цю виставку? - зі самого ранку вчепилася у мене Ліза.
— Не знаю.- відповідаю їй по телефону.
— Ну будь ласка.- знову сказала дівчина.
— Чого ти так туди хочеш? Я ніколи не помічала, щоб ти любила художнє мистецтво.
— В мене є на це причини. - відповіла дівчина.
— І які це?
— От якщо підеш зі мною, то дізнаєшся.
— Ох, ну гаразд!- важко зітхнула я.
— Супер!- скрикнула Ліза.- Я приїду ввечері по тебе.
— Гаразд.- відповіла я.
— І одягнися гарно. - додала на кінець дівчина. 
— Там що якийсь особливий дресскод? 
— Ну це ж культурне місце. Потрібно виглядати відповідно. Тим більше, там буде багато визначних людей.
— Ох, ну добре.
Я з самого ранку почала пекти кекси, щоб хоч якось відволіктись від думок. Весь час у мене було якесь дивне передчуття, але я старалася не зважати на нього. Вже ввечері я почала думати, що  одягнути. Все ж таки на виставку йду. Якщо чесно, то ніколи на них не була. Але ж все буває вперше. Я вирішила вдягнути облягаючу спідницю сливово-фіолетового кольору і білу блузку. Зверху довелося одягати осіннє пальто. Волосся я залишила розпущеним, а макіяж зробила майже непомітним. Накінець взула черевички на підборах і пішла на двір, де мене вже чекала Ліза.
— Яка ти гарна!- сказала посміхаючись дівчина.
— Не така, як ти.- відповіла я і сіла у її червону машину, яка ніби кричить, що дівчина за кермом.
Всю дорогу Ліза розповідала мені різні історії, а я не могла зрозуміти її настрою.
— Чого це ти така весела?- згодом спитала я у неї.
— Та так. Нічого.- вона  знизала плечима.
— І що це за посмішка в тебе така дивна?- підозріло спитала я.
— Про що ти? В мене просто хороший настрій.
— Не знаю. Мені сьогодні все здається якимось підозрілим.
— Ми просто йдемо на виставку. От і все!
— Дійсно, вибач. Я останнім часом не можу в собі розібратися.
— А пора вже!
— Я намагаюся.
— Намагаєшся що? Зрозуміти сенс життя?- докірливо спитала Ліза.
— Так.
— Ти ніколи не зрозумієш, для чого тобі потрібно жити! То може краще не тратити марно час, а насолоджуватися прекрасними моментами життя.
— Може ти і права.- сказала я і опустила голову.
— Отож бо!- сказала Ліза і заїхала на парковку.- Приїхали!
Ми вийшли з машини і пішли всередину якогось величезного приміщення. Це була скляна будівля, зроблена у цікавій кубічній формі. Одразу помітно, що тут представники мистецтва. Ми віддали свої пальта в гардероб і зайшли в першу залу. Тут були представлені якійсь модерні картини, в яких я мало що розуміла. Авангардизм, експресіонізм, імпресіонізм, абстракціонізм - всі сучасні стилі були присутні в цій залі. Шкода, що я майже нічого не розуміла. Також я помітила, що кожна кімната належить якомусь художнику, чиї картини тут представлені. Час від часу я помічала погляди людей у свою сторону і не могла зрозуміти чому. Можливо у мене якась пляма на одязі, а я не помітила? 
— Лізо, чого на мене так дивляться?-згодом спитала я у дівчини.
— З чого ти взяла, що дивляться на тебе?
— Ну я помічаю ці погляди.
— А може вони спрямовані на мене,- сказала Ліза і пішла в іншу залу.
— Можливо і на тебе. - прошепотіла я і пішла за нею.
В наступній кімнаті була представлена тема природи. Багато неймовірних місць світу було зображено на цих картинах. Наступна зала стосувалася теми подорожей. Це було теж вражаюче. Коли ми зайшли в наступну кімнату, то я застигла. На всіх стінах висіли портрети. Вони були неймовірно гарними. Я відразу ж зрозуміла, чому всі дивилися так на мене. Вони бачили в мені не просту відвідувачку ,а дівчину яка зображена на картинах у цій залі. Ці портрети були настільки реалістичними, що я не могла відвести погляду. Моє серце пропустили декілька ударів, бо я розуміла, хто саме намалював ці всі картини. А більше того, я знала, що він десь поруч. Я відчувала його присутність. Щоб не надто привертати до себе увагу, я пішла до центральної картини. Дівчина на ній усміхалася і була щасливою. Вона була зображена в чорній футболці. Я відразу згадала, коли була одягнена в неї. Це було тоді, коли я забагато випила і Артем відвіз мене до себе. На ще одній картині, дівчина стоїть біля машини. І я одразу ж згадала, як Артем допоміг мені побороти свій страх. На наступній дівчина стояла біля Ейфелевої вежі. І я згадала, як покинула його і полетіла у Францію. Ще на одній, я вже раділа з солодкою ватою в руках. І я згадала наше перше побачення. Потім я стояла з букетом волошок. Я посміхнулася. Ну а на останній, дівчина була зображена зі сльозами на очах.  Портрет був чорно-білий, який означав, що вже кінець. Я знову оглянула вся картини і зрозуміла - це історія. Наша з Артемом історія. Хоч і трохи сумна, але така прекрасна. Господи, чому ж я не помічала цього раніше? Я розвернулася і зустрілася поглядом з його неймовірними очима. Він теж здивувався, коли побачив мене.
— Привіт.- напружено сказала я , коли підійшла ближче.
— Привіт. Не очікував тебе тут побачити. 
— Я теж не очікувала себе тут побачити.- відповіла я і показала на картини.
— Як ти?- спитав хлопець і я помітила, що він сьогодні в костюмі.
— Добре. Батько в порядку, тож я щаслива.
— Я радий за тебе.- сказав Артем, а я просто кивнула.
— Ти як?
— Ну, як бачиш, непогано. Вирішив зайнятися справою,яка мені подобається.
— Рада, що в тебе так добре виходить. Справді, картини дуже гарні.- я схвильовано потерла руки.
— Дякую. - відповів хлопець і сумно посміхнувся. - Ще щось хочеш сказати? 
— Ем, ні.- відповіла я, а він розвернувся, щоб піти.- Тобто так, так!
Хлопець зупинився, а я торкнулася його плеча. 
— Артем,- тихо прошепотіла я, але він не обертався до мене.- Я...хочу вибачитись.
— За що?- зі спини спитав хлопець.
— За те, що винила тебе у вчинках твого батька.
— Добре, пробачаю. Все?- байдуже сказав Артем.
— Ні!- голосніше крикнула я.- Не все. Чорт! Я хочу бути з тобою ,ясно?
— Що?- перепитав він і повернувся до мене.
— Я зрозуміла, що не можу без тебе. Весь цей час я думала, що щаслива, але зараз я впевнена, що щасливою я можу бути тільки з тобою. 
— Але ж ти казала, що, коли я поряд, то в тебе з'являються проблеми.
— В мене тоді був емоційний шок. Ці картини...- я показала руками в сторони і важко зітхнула.- Ти допоміг мені зрозуміти, що поруч з тобою я живу. Я вільна тільки, коли ти поряд. 
— Ти впевнена в цьому?- він подивився прямо в мої очі.- Впевнена в тому, що хочеш бути зі мною?
— Ми можемо спробувати.- я взяла його за руку.- Тим більше, я кохаю тебе. Дуже-дуже сильно.
— Ох, ти ж моє нещастя!- Артем притягнув мене в свої обійми і поцілував у голову. - Я теж тебе кохаю.
Я притулилася ближче, бо відчувала себе такою щасливою. Він такий красивий, сильний, такий рідний, а головне - мій...