Розділ 29

Артем
Ми з Вікою помирилися і я нарешті відчував себе щасливим. Коли вона захотіла, щоб я запросив її на побачення, то мені аж смішно стало. Дійсно, ми ще навіть нікуди разом не ходили. Я довго думав, куди саме повести її на нашому першому побаченні. Все ж таки мені захотілося показати їй наш місцевий парк розваг. Я подумав, що вона ще там не була і не помилився. Віка була в захваті. Я давно вже так не веселився. Нам було добре разом, і навіть дуже. Наступного дня ми мали знову зустрітися і я хотів показати їй особливе для мене місце. Але вона не з’явилася і вдома її теж не було. Дивно. Я телефонував їй декілька разів, але вона не відповідала. Лише написала повідомлення, що в неї щось сталося з батьком і вона поїхала додому. Як поїхала? З ким? Коли? На ці питання у мене не було відповідей, взагалі. Не знаю чому, але я почав сильно хвилюватися. Я навіть хотів поїхати до неї, але не знав де знаходиться ця лікарня чи її будинок. Що ж робити? А може все не зовсім так просто? Чи може це батько замішаний в цьому всьому? Я вирішив подзвонити до Олени Вікторівної, щоб дізнатися чи вона чогось не чула.
—Слухаю, Артемчик!- відповіла жінка. Брррр, ненавиджу, коли мене так називають. Але ж я не можу їй про це сказати.
—Олено Вікторівно, ви не знаєте часом, що сталося з батьком Віки?
—А що з ним?
—Не знаю. Віка написала, що він потрапив у лікарню і вона поїхала до нього. Я намагався з нею зв'язатися, але все марно. Вона не відповідає.
—Я зараз же подзвоню до Евеліни і все дізнаюся. 
—Буду вам дуже вдячний. 
—Добре, чекай дзвінка.
Вона відключилася, а я не міг знайти собі місця. Згодом вона подзвонила і сказала, що на батька Віки напали і у нього ножове поранення. Олена Вікторівна сказала,що теж хоче поїхати і попросила мене забрати її . Я на великій швидкості заїхав по неї.
—Нам треба буде ще заїхати до твого батька.- сказала жінка, коли сіла у машину.
—Навіщо?
—Коли ти був у лікарні, Сашко погрожував Віці. Він сказав, що якщо вона буде з тобою, то постраждає її батько.
—А як ми дізнаємося чи причетний він до цього?
—Якщо він буде вдома, то значить невинний. 
—А якщо його не буде?
—Значить Віці загрожує небезпека.
—От, же ж чорт! Я надіюся, що він аж ніяк до цього не причетний.
—Ти все ще думаєш, що він зміниться?
—Він все-таки мій батько. І якщо чесно, то він непогано справлявся зі своїми обов’язками, поки тебе не було.
—Артемчик, я ж не могла...
—Я розумію. І ненавиджу батька за те, що залишив мене без матері, але так просто змиритися з тим, що ти з'явилася у моєму житті, я теж не можу. І ще одне, будь ласка, не називай мене Артемчик. Просто Артем.
—Але чому? Як ти був маленький, тобі дуже подобалося, коли я тебе так називала.
—Багато чого змінилося за цей час.- різко сказав я.
—Знаєш що! – вона сердито подивилася на мене.- Якщо ти не будеш нічого змінювати, то все так і залишиться. Може пора вже вилізти зі свого замкнутого стану! 
—Про що ти?
—Про те, що ти зробив у собі образ поганого хлопця і не хочеш його змінювати. Насправді ти ж не такий.
—Не такий я тільки з Вікою. Вона робить мене кращим.
—Саме тому ми і їдемо її рятувати.
Коли ми приїхали до будинку батька, то він був пустий. Значить, все ж таки тато. Я розумів, що потрібно рятувати всіх від цього монстра, навіть, якщо це означає зрадити його. Ми швидко повернулися до моєї квартири і я забрав усі документи та докази про батькові злочини. Я не думав, що дорога до Віки займе стільки часу, але їхали ми десять годин. Коли ми опинилися біля лікарні, то відразу ж почали шукати Евеліну. Вона стояла в коридорі, а біля неї якийсь хлопець. Коли ми підійшли ближче, то я впізнав у ньому Стаса. Невже Віка з ним приїхала? Я не можу її зрозуміти. Замість того, щоб розповісти мені про свою проблему, вона їде сюди зі Стасом.
—Елю,- сказала Олена Вікторівна і обійняла жінку. – Як це таке сталося?
—Якого біса ти тут робиш?- спитав я у хлопця і ми трохи відійшли.
—Яка різниця, що я тут роблю. Зараз основне врятувати Віку.
—Щось сталося?- схвильовано спитався я.
—Вона кудись зникла. 
—Що? Як таке може бути?
—Я привіз її сюди і вона пішла у лікарню. Потім тітка Еля сказала, що вона прочитала якесь повідомлення на телефоні і дивно поводилася. Коли я прийшов вже сюди, то її не було. 
—Як вона могла вийти так, що ви цього не помітили?
—Я думаю, що вона вийшла на парковку, ту, що на задньому дворі лікарні.
—А там її вже хтось чекав.- здогадався я.
—Так. Напевно треба викликати поліцію.
—І що вони скажуть? Вони не приїдуть сюди, бо ще не пройшло три дні.- важко сказав я.- Коли вона зникла?
—Десь п'ять годин тому.- відповів Стас.
—А може вона пішла кудись? До друзів, родичів чи на могилу матері?
—Не знаю.- сказав хлопець.- Але ми можемо ще почекати декілька годин, поки не стемніло. Не думаю,що вона вночі буде на кладовищі. 
— Гаразд,- погодився я,- Чекаємо дві години. Якщо вона не з'явиться, тоді будемо намагатися її знайти.
Цих дві години були дуже складними. Тільки-но двері відчинялися, я надіявся, що це була Віка. Але вона так і не з'явилася. Я підійшов до палати її батька і помітив всередині жінку. 
— Це доглядальниця?- спитав я у тітки Елі.
— Так. Вона тут працює.
— В мене таке відчуття, що я її раніше десь бачив.
— Не знаю. Може тобі лише здається. 
Я дивився на ту жінку і був впевнений в тому , що звідкись її знаю. Через деякий час підійшов лікар і сказав, що стан батька Віки покращився. Я спитав у нього, хто ця жінка, що доглядає за хворим, але він відповів,що її найняв хтось з родичів. 
— Це ви наймали доглядальницю?- спитав я у тітки Елі. 
— Ні. Хіба вона не з лікарні?
— Не знаю. Лікар сказав,що її найняли родичі. 
— Але ж Ніна говорила, що вона тут працює постійно.
— Чекайте, Ніна?
— Так, Ніна Михайлівна. Вона так назвалася.
Я ще раз подивився на жінку і впізнав її. Вона довгий час працювала у батька прибиральницею. Це справді вона, як це я одразу не здогадався. Я розумів, що якщо ця жінка тут, то значить Віка зараз в небезпеці. Але ще треба дізнатися для чого ця жінка сидить поряд з батьком дівчини. 
— Стас, - сказав я до хлопця. - Віку потрібно рятувати. Вона у небезпеці.
— Як нам її знайти?
— Я думаю, що Настя добре знає, де знаходиться зараз Віка.
— Ти думаєш, що Настя на таке здатна?
— Я розумію, що вона твоя сестра, але у нас мало часу. Постарайся дізнатися інформацію.
— Гаразд.- погодився Стас.
— А я поки піду розпитаю Ніну.
Я підійшов до палати і тихо відчинив двері. Я розумів, що мені не можна знаходитися в палаті, тому мені потрібно вивести жінку на коридор.
— Доброго вечора, Ніно.- сказав я до неї.
— Артем Олександрович?- здивувалася вона. - Що ви тут робите?
— Я маю дещо переказати вам від батька. Ви можете вийти на коридор?
— Хіба ненадовго.
Я кивнув і жінка вийшла за мною. 
— Ніно Михайлівна, чому ви тут?- різко спитав я у жінки.
— Тобто? 
— Я питаю, що вам сказав зробити мій батько?
— Ви ж казали,що маєте мені щось переказати.
— Я збрехав. - відповів я і подивися прямо в очі наляканій жінці.- Тож, що ви тут робите?
— Я не можу вам сказати.- вона опустила погляд.
— Навіщо вам це все? Що він вам пообіцяв?
— Гроші і роботу, а в мене троє дітей та й чоловіка нема. Я мусила погодитись.
— Погодитись на що?
— Сидіти з цим чоловіком і якщо раптом подзвонить Олександр Володимирович і скаже відключити апарат,- вона засоромлено відвела погляд,- То зробити це.
— Та це ж вбивство!- я зі зневагою подивився на неї.- Ви хоч розумієте на що погодилися? Чим ви взагалі думаєте?
— Олександр Володимирович сказав мені, щоб я це зробила і я погодилась.
— А ви не думаєте, що в цього чоловіка є дружина, донька. Ви хоча б уявляєте, як їм буде без нього? Та що ж ви за людина така?
— Це ти спитаєш у свого батька!- огризнулася жінка,- А я лише виконую те, що мені кажуть.
— Тоді я кажу вам відмовитися від всього, або зараз тут буде стояти поліція. 
— І що вона мені зробить? Я ж лише доглядальниця. Ніхто тобі не повірить!
— Та невже?- спитав я і витягнув телефон.- А якщо я записав нашу розмову? 
— Як?- вона налякано спитала у мене,-  Що ти хочеш, щоб я зробила? 
— Я не здав вас поліції лише за однієї умови.
— І якої ж?
— Коли він подзвонить до вас і попросить, щоб ви відключили апарат, то скажете, що нібито зробили це. А тоді забирайтеся геть. 
— І це все? Просто збрехати твоєму татові, що я відключила?
— Так. І тоді ви будете вільна , а якщо раптом ви зробите щось не так, то дітей своїх будете бачити тільки за гратами.- впевнено сказав я, а жінка налякано подивилась.
— Добре.- промовила вона і повернулася в палату.
Про цю розмову я розповів Олені Вікторівній і попросив її приглянути, щоб ця жінка все ж таки нічого не відключила. Стас через Настю якось дізнався, що Віка знаходиться вдома. 
— Чого ми чекаємо? Поїхали.- сказав я до хлопця.
— Не можна.- відповів він.
— Тобто не можна?
— Настя сказала, що все відбудеться зранку. 
— Ну і що? Ми можемо поїхати і врятувати Віку.
— Але ми тоді не зможемо довести поліції, що вони винні.
— Чорт! Ти правий. Але я не можу стільки чекати.
— Артем, ми мусимо почекати. Тим більше зараз в будинку тільки вона і якийсь Діма. Не думаю ,що вони щось їй зроблять.
— Діма? От же ж придурок! Невже він підставив її? 
— Хто це?
— Її колишній друг, який деякий час був хлопцем.
— Справді? Дійсно якийсь ідіот. Але думаю, що він їй нічого не зробить.
— Будемо сподіватися.
Ми чекали зі Стасом ранку, а я не міг приборкати своє хвилювання. Хоч би вона витримала це все! Хоч би не злякалася! Нарешті час настав і ми на шаленій швидкості поїхали до її будинку. Я попередньо викликав поліцію і вони мали б десь зараз приїхати.Ми підійшли до дверей і Стас вирішив постукати. Настя з посмішкою відчинила двері, а коли помітила мене, то аж зблідла. Стас пройшов попри неї, а я дивився на дівчину зі всією ненавистю.
— Артем..я..
Я навіть не хотів слухати її, тому відразу ж пішов у будинок. Мені потрібно було переконатися, що Віка в порядку. Я відразу ж її помітив. Вона стояла заплакана з побитою губою і розірваною майкою. Що вони з нею зробили? Бідна моя дівчинка...
— Батьку, якого біса ти витворяєш?- сердито крикнув я.
— Це ти йому все сказала?- звернувся батько до Віки і витягнув телефон.
— Ні, ні. Це не я.
— Що я тобі казав?
— Будь ласка, не робіть цього!- почала благати дівчина.
— Відключай!- впевнено сказав тато, а Віка впала в істерику.
— Не вбивайте мого батька, прошу...
— Вже запізно, дорогенька. Раніше треба було думати, а не кликати сюди Артема.
— Я не кликала його!- закричала крізь сльози Віка. - Ясно? Я ненавиджу вас всіх!
Вона підбігла до мене і вдарила мене в груди, а я лише ошелешено спостерігав за її діями.
— Навіщо ти приїхав? Це через тебе все! - кричала дівчина і продовжувала мене бити.- Якби ти не з'явився в моєму житті, то батько лишився б живий! Якби не ти, то цього всього б не було! 
— Що ти таке кажеш?- здивувався я. - Я лише хотів тебе врятувати!
— А я тебе просила про це? Просила? Нащо ти приїхав? Через тебе мій тато..- вона почала ридати.- Мій любий татусь..тепер..
— Живий, чуєш?- крикнув на неї я і схопив за плечі. - Він живий.
— Живий?
В наступну секунду всередину зайшли поліцейські і почався хаос. Батько здивовано спостерігав за всім і почав кричати, коли на нього наділи наручники. Жінка, яка стояла біля нього не могла й слова сказати, а Настя взагалі втратила свідомість.
— Твій тато не помер, розумієш?- тихо сказав я і охопив її обличчя руками.- Ми врятували його, врятували тебе.
— Я не вірю тобі!- сказала Віка крізь сльози.- І я не хочу, щоб мої близькі постраждали через мої стосунки з тобою.
— Що ти таке кажеш? Все вже закінчилося.
— Звідки ти знаєш? Ти впевнений, що не знайдеться ще хтось, хто захоче помститися тобі чи мені? - спитала дівчина і відійшла від мене.- Поки я з тобою, у мене постійно проблеми. Мені набридло. Я вже так не витримую.
— Але ж ти кохаєш мене! І я тебе теж.
— Стас, - перебила вона мене і подивилася на хлопця. - Відвезеш мене до батька?
Хлопець кивнув і вона пройшла попри мене, а я залишився стояти. Невже це справді кінець для нас?