Розділ 23

Олена Вікторівна вийшла з автомобіля і пішла до будинку Олександра Володимировича. Хоч би у неї все вийшло, хоч би вона справилась! Я сиділа і чекала на неї. Вже пройшло десять хвилин, а вона ще не вийшла. Він же не вб'є її, правда? А може він почне її бити! Ще пройшло пів години, але вона не виходила, дивно. Я вже почала сильно хвилюватися, але помітила, що біля дверей зупинилася жінка з каштановим волоссям. Вона підійшла до моєї машини і сіла у неї. Олена Вікторівна була досить схвильована і напружена. 
— Все нормально?- спитала я у неї. 
— Так. Поїхали швидше з цього пекла. 
— Гаразд. – сказала я і натиснула на газ. – Вам вдалося? 
— Вдалося. Він нічого не помітив. Запис у мене на телефоні. Я надішлю тобі його по пошті. 
— Добре, але зробіть це якнайшвидше. 
— Звісно. – відповіла жінка і задумливо подивилася у вікно. 
Всю дорогу вона мовчала і перебувала у якомусь своєму світі. Напевно ця розмова була для неї дуже важкою, а спогади болючими. Все ж таки ця жінка через ігри інших втратила своє кохання і своїх синів. Ми під'їхали до її під'їзду і Олена Вікторівна вийшла з автомобіля. 
— Коли ти збираєшся розповісти все Артему? 
— Не знаю. Напевно як тільки ви надішлете мені докази. 
— Післязавтра в Сашка день народження і буде святкування. Як думаєш, може нам теж зробити йому сюрприз?- сказала жінка і посміхнулася. 
— Ох, справді? Як же ми можемо залишити іменинника без подарунка. Звісно ми підемо. 
— Тоді домовились, партнере?- спитала Олена Вікторівна з посмішкою. 
— Домовились.- сказала я і поїхала до Лізи. 
Скоро, дуже скоро Артем дізнається всю правду, а його батько нехай буде покараний за свої вчинки. Я викрию всі його підлості і навіть, не моргнувши оком, здам його. Бачачи скільки болю він завдав цій бідній жінці, я не можу залишити все так. Я приїхала до подруги, щоб віддати їй машину. Вона чекала мене ще з порогу, бо хотіла дізнатися про те, як все було. 
— Ну що? Розказуй. Я вмираю від цікавості. – сказала Ліза, коли проводила мене до себе у вітальню. 
— Все пройшло добре. Олені Вікторівній вдалося записати розмову на диктофон. 
— Хух, це дуже добре. А ти вже послухала? 
— Ні. Вона ще не вислала мені. І я не знаю, чи варто мені це слухати. 
— Чому? Ти ж повинна знати, чи цей запис дійсно зможе довести Артемові, що ти була права. 
— Просто це їхні таємниці і я не хочу в це втручатися. 
— Ти вже погрузла в цьому всьому. Тому, якщо ти послухаєш їхню розмову і впевнишся, що батько Артема підлий покидьок, то це тільки допоможе тобі. 
— Так, я розумію, але я можу почути те, чого мені не варто знати. 
— Але ти повинна дізнатися, що на тому записі. 
— Знаю.- важко зітхнула я і вирішила змінити тему. – В тебе як справи? 
— Та все, як було. Навчання, зйомки, проблеми з татом - як завжди. 
— В нас завтра останній екзамен, так? 
— Нарешті. Вже не дочекаюся здати ту історію держави і права. 
— Хоч би талону не було. – сумно сказала я, бо про навчання останнім часом взагалі забула. 
— Ти що? Який талон? – здивовано скрикнула Ліза. – Ти ж найкраще цей предмет знала. 
— Але я не здала рефератів. 
— Він ще приймає завтра, тому ти ще встигаєш їх зробити. 
— Справді?- спитала я. 
— Так.А ти не знала? 
— Я не була на останній парі. 
— Ой, точно! Якщо хочеш, то я тобі допоможу. 
— Навіть не знаю. Не хочу тебе обтяжувати. 
— Ой, ти що смішна?- сказала Ліза і принесла свій ноутбук. – Яка там в тебе тема? 
Ліза почала старанно шукати інформацію в Інтернеті і я була дуже вдячна їй за допомогу. Ми досить довго робили реферати і я навіть не помітила, як мені на телефон прийшло сповіщення з електронної пошти. 
— Олена Вікторівна прислала запис.- сказала я Лізі. 
— Ну то послухаймо! - загорілася дівчина. 
— Ти впевнена?- розгублено спитала я. 
Але не встигла я нічого сказати, як Ліза відкрила повідомлення і включила запис. З кожною фразою, сказаною батьком Артема, я все більше дивувалася. Те, що він говорив було жахливим. Ліза аж рот відкрила від шоку, а його останні слова змусили нас замовкнути. 
— Лізо,- тихо прошепотіла я. – Я не зможу. Це все жахливо. 
— Я шокована, чесно. – відповіла дівчина. 
— Я не можу віддати цей запис Артему. Це буде дуже боляче для нього. 
— Ти знаєш, поки я не почула цього, то була впевнена в тому, що ти повинна це зробити. А зараз...зараз я не знаю. 
—  Я не можу розповісти йому таку важку правду.  
— Але тільки так ти зможеш виправдати себе і показати йому справжнього батька.  
— Але...але я не маю до цього ніякого відношення.- знову намагалася відмовити себе я. 
— Віко,- звернулась до мене Ліза і взяла мене за руку.- Ти думаєш, що йому буде легше жити в цій брехні? Хіба не краще, щоб він вже нарешті став вільним від цих проблем? 
— Ти думаєш, що я повинна віддати йому цей запис? 
— Якщо ти його кохаєш, то так. 
Я пішла від Лізи до себе в квартиру і була невпевнена в своєму рішенні. Я не знала, що мені робити. Як мені повернути його і не зробити боляче цією правдою? Може попросити, щоб цей запис віддала Олена Вікторівна? Але хіба він захоче її бачити? Ох, як же важко! Вночі я ніяк не могла заснути, а зранку довелося бігти на екзамен. Наш викладач був справді хорошим, бо не тільки прийняв у мене реферати, але і поставив хорошу четвірку. Зважаючи на те, як часто я прогулювала, то це було дуже добре. Загалом з оцінками в  мене не було погано. Всі екзамени я здала на четвірки. Стабільність – запорука успіху. До вечора я все ж не змогла прийняти рішення, тому вирішила подзвонити до Ніки, щоб порадитися з нею. 
— Алло.- відповіла дівчина.  
— Привіт, Ніко. Я не заважаю? 
— Ні, звичайно.  
— Мені потрібна твоя порада.  
— Я слухаю. Щось сталося? 
— Ми з Оленою Вікторівною роздобули докази про батька Артема і вони показують його з жахливої сторони. Я не знаю, чи варто розповідати йому?  
— Я не розумію, чому ти вагаєшся? – здивовано спитала подруга. – Він же ображений на тебе, бо ти не розповіла йому про рідну матір, а коли дізнається, що ти ще й це приховала від нього, то взагалі не захоче тебе знати. 
— Але ж я хочу захистити його від цієї правди.  
— Віко, згадай мою ситуацію. Я так довго намагалася відгадати всі таємниці, що мені було байдуже на біль. Для мене основне було дізнатися правду, незважаючи на те, якою гіркою вона була. 
— Але ж... 
— Якщо б я знала все раніше, то може могла б щось змінити. Можливо Соня була б зараз жива і Аліна теж. Я лише прошу тебе розповісти йому все, поки не стане запізно. 
— Ти права.- сказала я Ніці, адже розуміла, що вона як ніхто знає, що таке гірка правда.- Я передам йому завтра запис.  
— От, і добре. 
Ми ще трохи поговорили і Ніка розповіла мені, що Марк готує їй якийсь сюрприз. Звісно, я була рада за неї, адже вона справді заслуговувала на щастя. Весь наступний день я не могла знайти собі місця. Запис, який надіслала мені Олена Вікторівна, я перекинула на флешку. На вечір я вдягнула темно-зелену сукню і нанесла яскравий макіяж. Все ж таки я йду на свято. Волосся я залишила розпущеним, а губи намалювала темною помадою. Ми зустрілися з Оленою Вікторівною і поїхали в будинок Олександра Володимировича. Ми вирішили прийти удвох і зробити там фурор. Саме так все і було. 
— До мене вчора заходив Артем?- сказала мені Олена Вікторівна, коли ми вийшли з машини.
— Що?- здивувалася я. 
— Так, я теж була здивована. Він захотів поговорити зі мною.
— І що?- схвильовано спитала я.
— Не повірив. - сумно сказала жінка. - Сказав теж , що і тобі. 
— Що йому потрібні докази.
— Так. Я намагалася йому пояснити, що ти тут ні при чому і що в усьому винна я, але він навіть слухати не хотів.
— Олено Вікторівно, я прослухала запис. І це жахливо, справді. Те, що робив з вами цей чоловік, навіть не вкладається у голові. 
— Я б не хотіла, щоб про це знав Артем, але це єдиний вихід. 
— Ви правильно вчинили, що втекли. 
— Ти справді так думаєш?
— Так. - чесно сказала я. - Ви врятували себе і вашу доньку.
— Ну що? Пішли робити сюрприз?- спитала з усмішкою жінка.
— Мені здається, що ми вже навіть трохи забарилися.- відповіла я, посміхаючись.
Ми зайшли в зал і всі голови повернулися в нашу сторону. Я кинула швидкий погляд на Олену Вікторівну, але вона лише кивнула. Я зрозуміла, що ми все робимо правильно. Ми стали біля якогось столику і біля нас відразу ж зупинилася якась жінка. Вона почала із захопленням говорити з Оленою Вікторівною і награно усміхатися. Мене аж нудило він її нещирості. Раптом я відчула, як хтось взяв мене за руку і потягнув кудись в коридор. Я не встигла отямитися, як була притиснута між стіною і чиїмось тілом. 
— Що ти тут  робиш?- злісно спитав наді мною Артем.- Як ти взагалі посміла прийти сюди? 
— Я прийшла, щоб розповісти тобі правду.- сказала я і важко ковтнула.
— Я вчора говорив з цією жінкою і якщо ти збираєшся говорити теж саме, то я не хочу навіть слухати.
— Не знаю, що саме говорила тобі Олена Вікторівна, але я хочу, щоб ти виліз з цієї брехні.
— Серйозно?- засміявся хлопець. - Ну то може розкажеш, чому ти прийшла з цією жінкою? В яку гру ти граєш, Віко?
— Ця жінка - твоя мати!- сердито сказала я. - І я не збираюся тобі брехати чи виправдовуватися перед тобою.
— Мені тепер дуже цікаво, що ви придумали. - сказав Артем і склав руки на грудях.
— Олена Вікторівна поговорила з твоїм батьком і у нас є докази усіх його підлих вчинків.
— Хм. - сказав Артем і похитав головою.- Я звичайно міг би у це повірити, але хіба я подібний на ідіота?
— У мене є докази. - я почала ритися в сумці, щоб витягнути флешку. - Зараз, я тільки...
— Вже пізно.- різко сказав Артем.
— Тобто?- я застигла з флешкою в руках. - Як пізно?
— Мені вже не потрібно твоїх доказів, бо я прийняв рішення.
— Артем, яке рішення?
— Зараз дізнаєшся.- сказав хлопець і пішов у сторону залу.
— Артем...- я покликала його, але він вже стояв біля свого батька. 
— Віддала?- спитала у мене Олена Вікторівна, коли я підійшла до неї.
— Ні, він дивно поводився. 
— Що ти маєш на увазі?- спитала жінка і трохи напружилась. 
— Сказав, що зробив якийсь вибір.
— Не може бути...
— Що?- спитала я, нічого не розуміючи. 
— Ти тільки не...
Не встигла я почути її останні слова, бо посеред залу опинився Артем і взяв у руки мікрофон. Я здивовано дивилася на нього. Що він збирається робити?
— Добрий вечір усім!- привітався хлопець. - Усі ми зібралися тут, щоб привітати цього прекрасного чоловіка з ювілеєм. Напевно всім вам відомо, що в маленькому віці мене покинула мати.
Я помітила, як Олена Вікторівна важко вдихнула і сльоза почала текти  в неї по щоці. 
— Мій тато став для мене всім.- продовжив Артем. - Він завжди був для мене найближчою людиною і повністю замінив матір. Тож, батьку, я хочу привітати тебе і побажати лише щастя, бо ти дійсно заслуговуєш його.
Артем ще говорив якійсь побажання, а я не могла повірити, як сильно він погриз в цій брехні. Вона повністю засліпила йому очі. Він навіть не розуміє, який жахливий його батько. 
— Але в моєму житті є ще одна важлива людина. - раптом сказав Артем і я напружилась .- Настя, ти з дитинства була для мене найкращою подругою і я більш ніж впевнений, що кохаю тебе.
Ні,ні,ні! Мені хотілося кричати, а потім я ледь не впала. Артем став на одне коліно і витягнув якусь коробочку, а в мене очі наповнилися слізьми. Що він робить? Він же мене кохає? Чи може...Дура! Яка ж я дура! Вірила йому, а він...
— Я не уявляю свого життя без тебе. Ти вийдеш за мене?- спитав Артем у дівчини і посміхнувся.
— Так, так, так. - театрально закричала дівчина.- Я згодна.
Сльоза потекла по моїй щоці, а я її стерла пальцями. Ненавиджу! Як же я тебе ненавиджу! Артем піднявся і надів їй обручку на палець. Дівчина кинулась йому в обійми, а він підняв її на руки і покрутив. Усі люди почали плескати, а мені хотілося вити від болю. Потім їх привітав батько, а також зібралася черга людей. Я розуміла, що це кінець. Навіть якщо б він колись попросив пробачення, то я б не вибачила йому. Ніколи! 
— Якщо вже так,- сказала я до Олени Вікторівної. - То і нам треба привітати наречених.
— Віко...
Але я вже її не слухала. Я пройшла крізь всю чергу і стала перед ними. Мені було байдуже, що збоку якась жінка назвала мене нахабною. Все що я хотіла, щоб йому ще більше боляче, ніж мені. Я дивилася на нього очима повними сліз, а в нього був якийсь дивний погляд.
— Вітаю вас!- я наліпила на обличчя широку посмішку. - Таке справжнє кохання, що я просто заздрю.
— Дякуємо. - сказала Настя. 
— Бажаю вам сімейного щастя і благополуччя.- сказала я і обійняла Настю, а потім тихо прошепотіла їй на вухо, - Рано чи пізно він дізнається правду і відразу кине тебе. А знаєш чому? Бо він не кохав тебе, і ніколи не буде.
Потім настала найболючіша частина для мене. Я кинула останній погляд на Артема і обійняла його.
— Ти пошкодуєш про це, і дуже сильно. - прошепотіла йому я і непомітно кинула флешку в кишеню його піджака. - Навіть якщо ти захочеш повернути мене, то нічого не вийде. Ти втратив мене назавжди.
Я розвернулась і пішла до виходу. Сльози заповнили мої очі і стало важко дихати. Мені було боляче, дуже сильно. Я хотіла кричати на весь світ, як його ненавиджу...і... кохаю водночас. А найбільше я злилась на себе, бо закохалась, як божевільна в нього. Я спускалась по сходах і крізь свої ридання не могла нічого бачити. Потім у мене почалась крутитися голова і потемніло в очах. В наступний момент у мене підкосилися ноги і я впала. Останнє, що пам'ятаю, як мене підхопили сильні руки, а далі - темнота...