Розділ 14

Артем
Після зізнання Віки,я остаточно вирішив покинути бої. Тоді,коли я підвіз її додому, то вирішив віддати їй подарунок,який я досить довго готував. Потім зібравшись з силами я поїхав до батька. Звісно я знав,що розмова буде не з приємних, але я мусив повідомити його про своє рішення. Також я подзвонив Давиду і сказав,що з боями закінчено. На диво, він це нормально прийняв, але сказав ,щоб я потім не пошкодував про це рішення. А я знав точно, що ніколи не пошкодую про те, що обрав Віку. Як я і думав, батько був не в захваті від моєї заяви щодо того, що з Настею я не збираюся одружуватися. За відмову від бізнесу я поки йому не говорив, бо бачив, як він здивувався , коли я сказав,що покинув бої і більше ніколи не повернуся на ринг. Батько спитав причину такого мого рішення і я вирішив сказати правду. Я відповів, що закохався в одну дівчину і вона стала важливішою за все. Тато не був надто злий, хоча раніше я думав,що він мене вб'є за таку заяву. Він просто сказав, щоб я був обережним, бо жінки в один момент люблять, а в інший роблять боляче. Я розумів,що він натякав на матір, адже вона покинула не тільки своїх дітей, але і його,хоча він кохав її дуже сильно. І я це точно знав. Після розмови з батьком я планував їхати додому,але помітив повідомлення від Віки. Потім вона подзвонила і захопливо розповідала про враження від мого подарунка. Я захотів показати їй одне прекрасне місце і вона погодилась. Дівчині дуже сподобалося це місце і вона була рада,що я показав їй його.Сьогодні Єгора не було на роботі і я знав,що це зміна Віки,тому ввечері прийшов у кав'ярню, щоб допомогти їй і підвезти додому. Вона щось говорила, але раптом ми почули постріли. Я взяв її за руку і швидко посадив під барну стійку. Я міцно її обіймав і бачив, що вона сильно налякана. Потім ми почули легкі кроки,які наближалися до нас. Віка подивилася на мене очима повними страху, але я не міг нічого вдіяти. Я розумів,що якщо я видам нашу присутність, то вб'ють нас обох і битися проти них я теж не піду. Як би там не було, але вони озброєні і можуть завдати шкоди не лише мені, але і Віці. Ці кроки були вже близько,як раптом ми почули сирену поліції. Цей чоловік,що наближався швидко вибіг на вулицю. Коли я підняв голову,то лише помітив,як з гучним ревом рвонула їх машина. Натомість приїхала поліція. Вони почали оглядати всі пошкодження і вже за хвилину на порозі кав'ярні з'явився Єгор.
— Віко, Артем, ви в порядку?- спитав він і підійшов до нас.
— Так. Все добре. - відповів я ,бо Віка не могла і слова вимовити.
— Господи, ви були в такій небезпеці!
— Єгор Олександрович,- до нас підійшов слідчий.- Це безумовно найбільший погром зі всіх, що були у вашій кав'ярні. 
— Та я бачу.- засмучено відповів брат. 
— Вони діяли так,як і завжди?- спитав мене поліцейський.
— Вони під'їхали на машині і почали стріляти по вітринах. Ми з Вікою одразу ж заховалися. Потім один з них зайшов у середину.
— Оце вже цікаво.- здивовано сказав слідчий.- Вони раніше такого не робили. Ви змогли його побачити?
— Ні, бо ми були під барною стійкою, а потім, коли цей чоловік почув звук сирени, то відразу побіг на вихід. Все,що я зміг побачити так це, як швидко проїхала машина. 
— Всередині є камери?- спитав поліцейський у Єгора.
— Є. - відповів брат.
— Ну тоді варто глянути. Може якраз щось знайдемо. 
— Звісно. Ходімо в мій кабінет.- сказав Єгор, а потім звернувся до мене.- Не залишай Віку. Вона дуже сильно налякана. 
— Гаразд. - сказав я.- Не хвилюйся, я подбаю про неї.
Я дуже сильно хотів побачити цю людину,яка так безсоромно хотіла нас вбити,але дивлячись на стан Віки, я розумів,що їй потрібна підтримка. 
— Віко,- звернувся я до неї і взяв за обидві руки.- Ми їдемо додому. 
— Добре. - тихо відповіла вона. 
Це було перше слово,яке вона сказала від тоді, як на нас напали. Я провів її до своєї машини і ми мовчки поїхали до неї. Десь через п'ятнадцять хвилин ми були біля її будинку і я захотів провести її до дверей. 
— Ходімо.- сказав я і взяв її за руку. 
Ми підійшли до її під'їзду,а потім піднялися на другий поверх. Віка витягнула ключі і відчинила двері.
— Зайдеш?- спитала вона з надією в голосі.
— Звісно.Якщо хочеш. - сказав я.
— Я була б дуже вдячна,якби ти ще трохи побув зі мною.
— Без питань.- відповів я і зайшов всередину.
Віка почала знімати свою куртку і взуття. 
— Я зроблю нам чай. - сказала дівчина і пішла на кухню. 
Я пішов за нею. Вона була вже менше схвильована і поставила чайник.
— Я дуже сильно налякалася.- через деякий час сказала Віка. 
— Я знаю. 
— Коли почалися ті постріли,то було так страшно.- я помітив,що в неї на очах вже з'явилися сльози. - Добре,що ти був поруч.
— Ну чого ти? Не плач. - я підійшов і обійняв її. 
— Чесно, якби тебе не було, то я не знаю чи була б ще жива. 
— Ти ж бачила,що поліція швидко приїхала. Вони б не вбили тебе. Чуєш?
— Але,якщо я б закричала чи ще щось? Вони б точно застрелили мене.
— Не говори дурниць. Поки я поряд тобі нічого не загрожує, ясно? Ніхто не зробить тобі боляче.
— Дякую тобі. - схлипуючи сказала дівчина.
— Віко, я завжди буду поруч, чуєш мене?- вона кивнула.
— Обіцяєш?- спитала вона очима повними сліз.
— Обіцяю. - сказав я і поцілував її руку.
— Що б не сталося?
— Так,Віко. Що б не сталося, я завжди буду з тобою. 
Через деякий час вона вже заспокоїлась і ми говорили про щось інше, не зачіпаючи сьогоднішню ситуацію. 
— Пора вже спати. - сказав я, коли помітив на годиннику другу годину ночі. - Тобі ще зранку на пари йти.
— Я на них не піду. 
— О, то ти в нас прогульщиця!- з усмішкою сказав я.
— Тобі здається теж треба на пари.- відповіла Віка і посміхнулась.
— Якщо ти забула,то я вже на четвертому курсі. І ми ходимо в другу зміну. Але я теж завтра не йду. 
— То ти теж прогульщик!- сказала Віка з широкою посмішкою.
— Беру приклад з тебе. - відповів я і піднявся з крісла. - Я напевно вже піду.
— Взагалі-то я цей...- почала розгублено говорити Віка і трохи почервоніла. - Хотіла попросити тебе...
— Щоб я залишився з тобою?-продовжив я .
— Так. - відповіла дівчина і засоромлено подивилася на мене. - Ну то як? Залишишся?
— Звісно. - відповів я. 
Вона навіть не уявляла собі, як сильно я не хотів її покидати. Тому я навіть радий був,що вона попросила мене про це. Але я навіть не думав,що вона все-таки це зробить. 
— Я буду спати на дивані?- спитав я в неї,коли ми зайшли у вітальню.
— Т-так. Зараз я тобі постелю. 
Віка принесла чисту білизну, а також теплу ковдру. Я зняв свій светр,а вона якось дивно подивилася на мене. Ну не буду ж я спати в светрі. Я помітив,що вона відкрито розглядає мене і усміхнувся. Напевно вона зрозуміла , що вже довго витріщаєтсья ,бо в один момент різко відвернула голову.
— На добраніч.- сказала Віка і пішла до себе в кімнату. 
— На добраніч.
— І, Артем,- звернулась вона, коли вже стояла у дверях. - Я дуже тобі вдячна. 
Вона зачинила двері, а я зняв свої джинси. Я ліг на диван,але він був таким незручним. Я крутився з одної сторони в іншу, але ніяк не міг заснути. Мені було дуже незвично,бо диван був страшенно твердим. Якось я все ж таки знайшов зручне положення і вже майже заснув,коли почув,що двері зі спальні Віки відчинилися. 
— Артем?- тихо спитала дівчина.- Ти спиш?
— Ні. Що таке?
— Ем... Я не можу заснути.
— Ходи сюди. - сказав я,але не був впевнений, що вона погодиться. 
На моє здивування, Віка підійшла до дивану і лягла біля мене. В нас було небагато місця і ми лежали дуже близько один до одного. Вона притулилася сильніше і положила голову мені на груди, а я міцно обійняв її і поцілував в голову. 
— Знаєш, - сказала вона в тиші темряви,- Коли почалися постріли я зрозуміла, що стільки всього ще не зробила у своєму житті.
— Справді? - спитав я.- І що є таке,що ти хочеш зробити?
— Дуже хочу полетіти у Францію. Хочу походити по тих вуличках, поснідати круасанами і побачити Ейфелеву вежу. А ще дуже хочу собі собаку і велику сім'ю. Можливо через те, що в мене не було ні сестер, ні братів, я хочу мінімум трьох дітей.
— А максимум?- з усмішкою спитав я.
— То вже скільки вийде. А в тебе є щось таке, чого ти хочеш зробити в майбутньому?
— Є. - відповів я і вперше в житті зізнався у своїх планах. - Я хочу знайти матір і спитати в неї, чого вона нас покинула.
— Ти впевнений, що хочеш знати таку правду?
— Впевнений. Я дізнаюся причину, чого б мені це не коштувало.
— Як ти її знайдеш? Я маю на увазі маму. 
— Не знаю. Я намагався її шукати,але поки нема жодних зачіпок.
— Я впевнена, що у тебе все вийде.
— Дякую. - сказав я і знову поцілував її в голову. - Спи давай!
І ми заснули. Вже дуже давно мені не було так добре. Ми поринули у міцний сон і навіть не чули будильника,який в мене стоїть кожного дня на сьому ранку. Коли я відкрив очі, то помітив,що Віка вже проснулася і з посмішкою  дивилась на мене.
— Доброго ранку.- привіталася вона.
— Повір, він дуже добрий. - сказав я і поцілував її в шию. - Ти давно проснулася?
— Декілька хвилин тому.
— Котра зараз година?
— Навіть не знаю.
Ми ще просто так лежали, а згодом я почув,що до мене дзвонив телефон. Я підійшов до куртки, бо вчора залишив його в кишені. Ясно чому ми не чули будильника. На екрані висвітився номер брата і я швидко підняв трубку.
— Алло. - відповів я.
— Де тебе чорти носять?- голосно спитав Єгор. - Вже перша година дня,а ти навіть ще не з'явився. 
Ох,чорт! Я що так довго спав? Я ж мав сьогодні піти до Єгора,щоб ми переглянули документи. 
— Я проспав. - просто відповів я 
— В тебе ж ніколи такого не було! Та ти навіть після своїх п'янок з'являвся вчасно.
— Не знаю. Якось так вийшло.
— Гаразд. Чекаю тебе в себе. Треба дещо перевірити.
— Добре, через годину буду. 
Я почав швидко збиратися. Натягнув штани і футболку. Віка зробила мені каву і я пішов на кухню.
— Кудись поспішаєш?- спитала вона, коли ми їли бутерброди.
— Єгор покликав дещо перевірити.
— Вони знайшли того, хто напав на нас?
— Не знаю, не встиг спитати. Як тільки дізнаюся, то зразу тобі повідомлю.
— Будь обережним.- сказала Віка,коли я вже був біля дверей.
— Не хвилюйся.- відповів я і поцілував її в губи.
— Подзвониш потім!- крикнула вона, коли я вже спускався по сходах. 
Я приїхав до кав'ярні дуже швидко. На порозі я помітив декількох робітників, які заміряли вітрини. Напевно будуть вставляти нові. Також я побачив Марка, який зараз займався дизайном іншого закладу  Єгора. Насправді я був дуже радий його бачити, бо ми стали справді хорошими друзями.
— Здоров. - сказав я до хлопця і потиснув йому руку. - Що ви робите? 
— Заміряємо розміри вітрин.- відповів Марк.
— Знову вставите,щоб завтра їх розбили.
— Насправді ми шукаємо якусь альтернативу. Напевно вони вже не будуть скляними.
— Ого, цікаво. Ви вже щось придумали?
— Ну в мене є декілька ідей, але я думаю,що варто знайти хто це все підлаштовує. Все ж таки можуть постраждати люди.
— То точно. Надіюся, ми розберемося з цим всім. - сказав я і пішов до кабінету брата.
Єгор сидів за столом і зосереджено дивився в монітор комп'ютера. Я підійшов ближче і тоді він помітив мене.
— Нарешті. - буркнув брат.
— Взагалі-то ти маєш бути мені вдячний за те,що я тобі допомагаю. Я ж не на роботу до тебе ходжу. 
— Артем,- звернувся до мене брат,- Не знаю,що саме ти робив вчора ввечері в кав'ярні,але я радий,що ти був поруч з Вікою. Не знаю,що було б якби вона була одна.
— Може варто вже найняти охоронця? Хоча б щоб закривав заклад. 
— Ти ж знаєш, що я дуже багато грошей витрачаю на ремонт після цих нападів, а якщо ще наймати персонал,то ми станемо банкротами.
— У тебе ж є там різні партнери.
— Ну і що? Вони просто володіють декількома відсотками акцій. До того ж цей заклад належить тільки мені.
— Тобто ти відкрив свою власну кав'ярню і весь прибуток забираєш собі?
— Так.
— Твої партнери знають про це?
— Ні. Вони думають,що це все теж спільне.
— А ти ніколи не задумувався чому нападають тільки на цю кав'ярню?
— Я якось навіть не звертав уваги на це.-здивовано сказав Єгор.
— Може це хтось з твоїх партнерів біситься,що ти маєш свою справу окремо від них.
— Сумніваюся. Ми ж не вороги з ними. 
— Все одно варто перевірити.
— Мені треба, щоб ти подивився камери.- сказав брат і я підійшов ближче. 
— А що там? Ви знайшли хто та людина?
— Ні. Він був у масці, але поведінка в нього дуже дивна. Це ніби якесь послання, якого я не розумію.
Єгор включив відео і я побачив на екрані чоловіка,який повільно ступав бо битому склу. Я вже бачив цю ходу. Більше того,я її дуже добре пам'ятаю. Потім хлопець підійшов ближче і повернувся до камери. Він покрутив декілька разів головою, а потім провів рукою по шиї, роблячи жест, ніби «я тебе вб'ю» і висунув язика. З нас ніби насміхалися і я точно знав хто це. Він повернувся і хоче помститися мені...